Серпневий вечір…. Цього дня був мінливий повний місяць, він часом сріблився, переливався, бліднішав поміж темно сірих хмар в потускнілому небі. Здавалося ті хмари, що вище, кудись поспішали, що нижче на якийсь час завмирали, згодом, не поспішаючи пливли до заходу. Сонце вже сховалося. По обрію ледь - ледь виднілися розпливчаті, червоні хмари, а трохи ближче, велика, темна хмара час від часу світилася від блискавки. Здавалося блискавка наче хотіла її розділити на декілька частин, потім гуркотіло й гуркотіло, врешті десь далеко губилося.
Наталя, йшла по дорозі невеличкого містечка. Шкода парасольку не взяла, напевно буде дощ, позираючи на небо, робила висновки. Ото ж треба, хто просив, цього дощу, так недоречно, ще моя штукатурка потече. Зненацька зашпортнулася, все тіло здригнулося, в душі з переляку, аж похололо. Різко зупинилася - от роззявляка - сварила себе. Ще чого бракувало, щоб така красуня, як я та простягнулася перед людьми, щось не везе сьогодні, з самого ранку. Роздивилася, чи ніхто не помітив, перевівши подих, йшла далі. Вбралася в нове вбрання; червоні капці на підборах, футболка жовтого кольору з сріблястою вишивкою, ще й спідниця в червону смужку з чорною, така собі - міні. » До біса такі хвилювання», торочила про себе, нехай би сьогодні попався мені на очі Микола, вздрів би мене, таку, напевно б приворожила,, не відходив би від мене..
Вона його знає більше пів року, про таких говорять –«душа компанії». В кафе своя людина, завжди серед молоді, як король, всім керував, веселий, дотепний, завжди знав, коли та що сказати, до того, ще й красунчик. Їй подобалися чорняві хлопці і такі ж стрункі, як вона. Він часом запрошував її на танець, але провести додому ні разу не наважився. Наталя вже зо два тижні ходить в кафе щодня - в надії, що зустріне його.
Їй подобалося це містечко, приїхала з села, влаштувалася на роботу в дитсадок - вихователькою. Дуже зручно, неподалік винайняла квартиру, ще й «Автовокзал» близько. Як треба й додому,то перескочити можна швидко, не треба витрачати забагато часу. І зовсім близько кафе «Стоп», де завжди людно, можна розважитися, послухати музику, випити коктейль чи пахучої кави.
Після щоденної роботи, хочеться відірватися від дитячих клопотів, ось і прямує в кафе, озираючись, даруючи усмішку перехожим. Ну, як не Микола, то може хтось інший з місцевих клюне на неї. Тож здається й не погана, як кажуть, ноги ростуть від плечей, високі в моді - думала дівчина;
Чорні брови, карі очі
Сумні вечори дівочі
Де ж Миколко загубився
Біда, як в іншу влюбився.
Ото, знову в голові цей Микола, не має від нього спокою, хитнула головою, переступаючи поріг кафе. Може вже сьогодні його величність прийдуть, шукала, позираючи на всі сторони.
В салоні людно, гуділо, як у вулику, до всього цього, ще й грала джазова музика. Доволі веселі розмови й раз – по – раз в залі сміх.
Аж раптом, прямо на неї, йшла невеличка на зріст, кирпатенька дівчина, з великими, смарагдовими очима, красивої форми. На обличчі привітна усмішка, як та золотоволоска, пишне, кучеряве волосся, кольору стиглого жита з сонячним відтінком, ледь діставало до плечей.Вона так поспішала, мов пташка хотіла вилетіти з клітки, здавалося,перед собою нікого не помічала.
- О! Руденька ( стрекоза) – Привіт!, - доволі голосно сказала Наталя і торкнулася руки дівчини. Та відразу розпашілася, наче з-за хмари виглянуло сонце, за мить зирнула навколо себе, їй тихо на вухо.
- Чого репетуєш, це, що в школі?
- О! Дивися на неї! Оленко, ти де взялася? Що теж в містечко потягнуло? - здивовано з запитаннями продовжила Наталя.
Дівчина наче засоромилася, донизу опустила голову.
- Я тут проїздом, з Вінниці приїхала. Ось купила булочку, перекусити та й піду на перехрестя попутну автівку зловлю, треба ж якось додому дістатися.
- Ой, що село без тебе ніч не перебуде? Давай залишайся! Згадаємо школу, як контрольними роботами ділилися, як один бутерброд на двох ділили. Ще й гримить, чуєш, буде дощ, змокнеш, чого доброго захворієш,- запропонувала Наталя.
Сама ж дивлячись на неї, хитро всміхалася й про себе, - Ха – ха… А веснянки так трохи й залишилися на обличчі. Хто на неї з хлопців зазіхне? Хоча, правда, пишні груди приваблюють чоловіків. А, що вмовлю посидіти зі мною, може й справді та хтось на нас зверне увагу. Хоча звичайно місцевих дівчат в цьому кафе теж не бракує. Та чим біс не жартує, місяць вповні, емоції… Врешті треба ж дізнатися, що вона в Вінниці робила?
Наталя, взявши її під руку, підвела до столика,
-Гайда, сідай, я пригощаю!
Позирнувши на годинника, що висів на стіні біля бармена, продовжила,
- Тобі охота так поспішати додому? А може в мене заночуєш? Чи завтра корови пасти? Чого спішити додому, чи може кавалера, якось замала? Ану зізнавайся, давно не бачилися, - як завідна дзиґа, гомоніла Наталя, кидала привітний, допитливий погляд на присутніх у кафе.
Олена, дивилася на неї прямим поглядом,
-О, ти така, як була цокотуха, така й залишилася! Не думала, що тебе тут зустріну, тільки ти мене так більше не називай, тож не діти, а вже дорослі….
Зробивши паузу, ледь всміхнулася, продовжила,
- Добре, зараз передзвоню батькам, вони напевно думають, що я на ніч в брата залишилася. Та я вирішила не заважати, тим паче в них ночувати залишилися гості. Василь з Галиною квартиру купили в Вінниці. Давно збиралися, нарешті їх мрія здійснилася. Галинка вагітна, тож скоро стану тіткою.
- Гарна новина! Посидь, я зараз! - Наталка попрямувала до бармена.
Оленка с під лоба роздивлялася на присутніх. Хтось пив каву, хтось смоктав коктейлі. Майже всі столи були зайняті та тут де вони сиділи, поруч за столом сиділо дві дівчини. Вони, про, щось перешіптувалися, кидаючи погляд, то на Наталю, то на неї. Напевно її тут знають - зробила висновки дівчина. І в черговий раз поклала ліву руку на коліно, наче приховувала свої дірки на джинсах. Вона то гарно одіта, а я, що я, так по – робочому - думала Олена. Та нічого, ніхто ж не роздягне, всміхаючись, подивилася до Наталі. Чому так довго? Можливо грошей немає, то в мене є. Так і буде, нащо втрачати нагоду, де розважуся, хіба в сільському клубі, так для клубу вже стара, там одні підлітки тусуються.
Олена з сумочки дістала телефон…. Вона попередила батьків, що залишилася в Наталки, додому приїде першим автобусом. Заперечень звичайно не було, адже в дівчат чудовий вік, минуло двадцять років. Пора вже й самостійність проявити, думати про своє майбутнє.
Наталя усміхнено присіла за стіл. Один з офіціантів приніс тістечка й каву. Приємні пахощі дурманили голови… насолода… Ще й зазвучала лірична музика.
- Тільки б взяти якогось хлопця й піти з ним в (медляк)- весело сказала Наталя та шкода, сьогодні хлопців замало, нікого з знайомих не бачу…
Дівчата сиділи з пів години, кожна розповідала про своє життя.
-То ти тепер в Вінницю жити поїдеш, до брата, круто, от би в мене був такий брат! А тут дві сестри маю й то набагато менші, ще до школи ходять. Не маю від кого чекати підтримки. Як білка кручуся в тому садочку, але що поробиш….Когось би звабити з місцевих, хоча б жити в цьому маленькому містечку, щоб недалеко від батьків, щоб знайти своє щастя, все ж таки не в селі, - задумуючись, не поспішаючи, говорила Наталя.
- Ну, а я платні курси бухгалтерів закінчила й толк який з того, де зараз можна влаштуватися? Ніде немає роботи, тікають наші до Польщі, Чехії, мене батьки не відпускають. Оце тільки й надії на брата, можливо в Вінниці десь для мене роботу знайде. Правда жити з ними не хочу, може в якусь (общагу) впхне брат. Було б добре. А, щодо кавалерів, як ти кажеш, цим не переймаюся, з моєю зовнішністю, хіба може клюне такий, як я рудий. Та мені й самій добре, не поспішаю..Не тридцять же років мені, ще можна розважитися, пожити для себе. Взагалі , мама каже приказка така є - »Від своєї долі ніхто не втік».
- Гарна приказка та я вважаю від самої теж багато залежить. Які новини в селі? Я два тижні не була вдома, що в нас нового? - нахиляючись до Олени, тихо запитала Наталка.
- А, що нового… Знову когось хоронили із героїв АТО, мама бідкалася, плакала, я саме в той день їхала до брата, то не знаю точно кого. Тільки мама плакала, що дитина тепер буде зростати на пів сирота. Це вже приїду, дізнаюся. А так, в селі зовсім молодих не видно. З нашого класу тільки й залишилися я та Віктор, баби Насті, він же без батька й матері – сирота. Військкомат його не чіпає, а бабця сказала, «Через мій труп підеш на війну». А хто за нею догляне, вона ж змалку його вибавила.
Біля бармена скупчилися хлопці, шукали, включали раз- по - раз якусь музику. В цей час - в двері ввалилися четверо хлопців, про щось гучно, весело розмовляли. Серед них Наталка побачила Миколу - в білій сорочці, як наречений - відразу подумала дівчина. В лівій руці він тримав рожеву троянду. Став по серед салону, уважно придивлявся до присутніх.
Двоє хлопців, з компанії, підійшли до сусіднього стола, де сиділи двоє дівчат, гучно відсуваючи стільці, присіли й відразу пролунав сміх, вони вже, про щось, спілкувалися. Ще один хлопець з компанії стояв біля бармена, наче чогось чекав.
Нарешті Миколин погляд потрапив на Наталку, їх погляди зустрілися, він посміхнувся.Але відразу до них не підійшов. Наталка від злості, аж почервоніла. Ба, який гордий, от халепа, кого він чекає? Адже ж прийшов з трояндою.
Оленка помітила, як почервоніла Наталка, здивовано до неї
-Ти, що? Про що думаєш? Щось сталося?
Наталка опустила голову,
- Не звертай уваги, відчуваю, що почервоніла, може хтось дивиться на мене, чи щось про мене говорить.
Микола, з усмішкою на обличчі, таки, підійшов до них, присідав на стілець, троянду поклав серед столу.
-О! Наталі! Ти, що Анжеліку до нас привела, чи золотоволоску? Де її викопала? І звідки це чарівне сотворіння? Зізнавайся….
Наталя ховала очі, дивилася кудись в сторону, злість розривала душу. Це ж треба таке - запросила на свою голову!
Він уважно дивився на Оленку та намагалася дивитися на Наталку. Хлопець сміливо взяв Оленку за підборіддя,
-Ох! ,Ох! А очі! Як смарагдові рубіни…
Їй настільки не зручно, що ривком руки відсторонила його руку,
-А не забагато вільності, шановний?
Микола здвинув бровами, здивувався,
- Ти, що недоторканна? Чи горда така?
Раптом у вікнах кафе наче загорівся факел, блискавка розрізала небо, різко, гучно шарахнув грім, одночасно потухло світло.
Кілька секунд темряви…. Біля бармена загорілися одна за одною, з десяток свічок. Він швидко розносив їх на столи.
Микола, поплескав його по плечі, коли той підійшов до них,
- Молодець! Швидко впорався! Преміальні випишу! Принеси нам безалкогольних, малинових три коктейлі, я за кермом сьогодні.
Наталя здивувалася, він, що можливо власник цього кафе? Вона, майже нічого про нього не знала, чула, що двадцять чотири роки минуло, що живе тут, біля мами. Ще якось гомоніли хлопці, що хоче купити в Вінниці квартиру, чи будинок.
Микола, поглянувши на Олену, нагадав,
- О, я вибачаюсь! Не представився, ця гроза збила з пантелику, мене звати Микола. Двадцять чотири роки, не одружений зараз і не був одружений, в пошуках для себе дружини, вірної, скромної, працьовитої та гарної, щоб змогла причарувати.
На обличчі щира, весела усмішка, кивнув головою,
- А тебе звати…. Я зрозумів Оленка! До речі - ім`я гарне. Та не схожа на обгортку з шоколадки «Оленка», краща.
Олена - від його слів, кліпала оченятами, ледь встигала зрозуміти, що він говорив, бо говорив дуже швидко.
В кафе стало тихіше… По вікнах текла вода, чутно, як хлюпотів дощ, до того ж не малий, а справжня злива вирувала надворі…
Мовчки пили коктейлі… На столі палахкотіла свічка. Микола уважно придивлявся до Олени, славна, носик симпатичний, пишні груди. Цікаво, з одного села, а такі різні. Та, не знає, що на себе нап`ялити, а ця така проста. І фарб ніде не видно. Натуральна - копошилися думки у голові. Вкотре погляне на обох дівчат, порівнював їх вигляд. Так, не тікати додому, а запропонувати свої послуги, може не пошле подалі, давав собі настанови.
Оленка, першою заговорила, ледь схвильовано,
- Дарма залишилася, вже напевно була б вдома. Після такого дощу чи й буде їхати до села автобус? Дорога паршива, хоч дорога й висипана вапняком та яма на ямі, тож не знати коли попаду додому.
- О квіточко, ти, що с того села, що й Наталя? До речі, Наталочко, це тобі за гарний сюрприз,
- він подав їй троянду, в черговий раз посміхнувся.
Наталці було приємно, в її очах немов з`явилося сонце, хоча вона не зрозуміла за який сюрприз та все ж зацікавлено зирнула на Олену, яка її реакція, на те, що він вручив їй троянду?
- Дякую Миколко!
Олені стало трохи не зручно, опустила голову, мовчала. Наталка, не поспішаючи, демонстративно підняла руку, ніжно поклала йому на плече,
- А що, може в село її повезеш, такою погодою?
Він відразу ж забрав її руку, поклав на стіл,
- Наталко, скажи ти про мене, щось, колись погане чула ? Напевно ні, тож на мене можна покластися, я буду вірним, як пес. І в повній цілості довезу додому. В автівці тепло, є запасна курточка, одягнеш, зігрієшся. Даю слово, чіплятися, як банний лист, не буду. Ми тебе Наталко завеземо на квартиру, чого, ще тобі час втрачати, краще вдома виспишся, завтра ж робочий день. А я Олену завезу, не хвилюйся, - говорив, наче, розмірковував вголос.
Дівчата тільки переглянулися . Наталка зрозуміла, його жест, хотів показати свою незалежність. Та нічого, вирішила дівчина, відвезе її в село, на цьому й кінець. Мені ж подарував троянду і до Олени,
-Гаразд, їдь, не бійся, хлопець слова, надійний. Вже й здається дощ ущух, маленький січе.
- Я зараз прийду, зачекайте, хай вийду надвір, подивлюся, що там коїться? - поспішив Микола.
Ну нарешті, думала Наталка, тепер буде знати де я живу, можливо колись заїде, хай завезе її, дізнається з якого ми села.
Надворі сиро, прохолодно…. Дівчата сиділи в автівці, Микола прощався з друзями.Одному з них - шепотів на вухо,
- Гадаю, в селі заночую, тож не переймайтеся, якщо завтра трохи затримаюся.
Хлопці весело плескали по плечу, один перед одним бажали удачі,-» Ну давай, щасливої дороги! Не злови ґави, може це доля!».
Було близько двадцять другої години, коли Наталка попрощалася, пішла до квартири. Олена трохи боязко їй махнула рукою,як миша забилася в куток. Микола дав їй курточку,
- Зігрійся, бачу замерзла! І не бійся, не скривджу тебе, село ваше знаю, не хвилюйся. Мовчки гнав авто, а серце тріпотіло, що придумати, щоб подивитися, що за сім`я? Де вона живе і як? Хотілося швидше дізнатися про її життя.
Дванадцять кілометрів проїхали, їм обом здалося, що це минула якась мить. Оленка, дивилася на його широкі плечі, мужні руки, гарний хлопець, комусь буде добрим чоловіком, не якесь похабне, не виховане сотворіння.
Під`їхали до дерев`яного паркану, ворота відчинені, по всій хаті горіло світло, на обійсті в купі сиділи гуси. Почувши гул авто, гусак гучно заґелґотав, хтось надворі включив світло. З хати вийшов батько Олени. Чоловік, років п`ятдесяти п`яти, взутий в гумові калоші, розвів руками. Олена вискочила з автівки,
- Дякую, от я і вдома. Тату, це мене знайомий підвіз, не сварись. Це Наталки Овчинникової знайомий, Микола.
Батько не роздумуючи, підійшов до авто. Хлопець відкрив двері,
- Доброго вечора Вам! Ви не сваріться, в нас така гроза була й дощ сильний, що вона завчасно не мала чим дістатися.
- То нічого, я Дмитро, батько Олени, - протягнув до нього руку. - Давай заходь повечеряємо, жінка вже спить, скуштуєш нашого молодого вина з чорної смородини.
Олена, як почула ці слова, мов обпечена залетіла до хати. Що робити? Не прожене ж його, якщо дасть згоду батькові. Що ж тоді скаже Наталка? Та чи він її просто знайомий, чи можливо зустрічаються? Вона ж їй про це нічого не говорила. Оце так справи! От батько, компанії хоче! А мені ж потім прийдеться перед Наталею віддуватися.
Микола з батьком зайшли до хати. Хлопець привітно привітався, Олена стояла перед ним, як червона троянда, не знала куди подіти очі. А чого й сама цього не знала. Батько до неї,
- Давай ми повечеряємо, там мати качку запекла, хай спить, її не чіпай, сама накрий на стіл. Батько запропонував Миколі помити руки…
Олена, як накрила стіл, відразу пішла до своєї кімнати,
- Ну на добраніч! Дякую Миколо! Щасливо добратися додому.
Поспіхом, зайшла в свою кімнату, серце здавалося вискочить, а красивий же та куди мені до нього, втішала себе. Лягаю спати - вмовляла себе. Повечеряють та й поїде - копошилися думки. Заснула не відразу, але день пригод її зморив.
У вікно заглядав ранок… Небо, немов сіра пелена, після дощу скрізь мокро, з дерев стікали дощові краплини. На обійсті ґелґотали гуси, батько звав курей. Олена виглянула й відразу відчинила вікно, в обличчя війнуло прохолодою, пахло сирістю, на подвір`ї стояла Миколина автівка. Що автівка зламалась? А де ж він, там і спить? Це перше, що прийшло їй на думку. Вона, накинувши, на нічну сорочку, літній халат, вискочила з своєї кімнати. Оторопіла, коли побачила, що Микола солодко спав на дивані. Очі від здивування, ще більше округлилися, лише одна мить і вона знову в своїй кімнаті. В душі дивне хвилювання й від чого- задавала собі питання. Так треба зібратися і йти допомагати матері, треба ж молоко процідити, вона напевно вже корову погнала до череди.
Коли Олена вже одягнена зайшла в кімнату, Микола сидів на охайно застеленому дивані, привітно посміхнувся,
- Вибач, я не поїхав, такий дощ линув, як з відра, батько твій не відпустив, каже, ще вночі десь застрягну. Побоявся за мене, наче я йому якась родина. Олена почервоніла, як буряк, не могла й слова вимовити. Він підійшов впритул до неї. Ледь - ледь затремтіла, як листочок на дереві, хотіла відступити,
- Чого боїшся?
Ніжно взявся двома руками за обличчя. Погляд, очі в очі.Довгий, солодкий поцілунок - їх заворожив.. Вона й сама не знала, чому не сперечалася. Той дотик до вуст, сп`янив на якусь мить. Наважилася відійти від нього, чомусь не слухалися ноги, наче він забрав в неї всю силу, все ж зробила крок назад. Він втримав її за руку,
- Не гони мене, краще пізнай, подобаєшся ти мені, золотоволоско!
Їй ніхто й ніколи не казав таких слів. Її наче хтось доганяв, схопивши на ходу пусте відро, вискочила з хати. Немов п`яна йшла до криниці, яка була в в десяти метрах від літньої кухні. Він, не гаючи часу, поспішив за нею. Побачивши його поряд, поспіхом спустила відро донизу, відійшла. Наче грали в мовчанку, тільки погляди. Назад йшли, не поспішаючи, вона попереду, а він, з повним відром води, йшов слідом на нею. На обійсті стояв батько, на обличчі щира, весела усмішка, й про себе - »А жінка журилася, коли вийде заміж наша - руденька (стрекоза), а воно бач, як - » Від своєї долі нікуди не втечеш».
На обійстя зайшла мати,
- О, всі повставали….Давай доню, сніданок рихтувати….
Вони наче давно знайомі, дружно снідали за столом, Микола розповідав про себе, батько з матір’ю, час від часу переглядалися, задоволено хитали головами.
Тю, то це напевно Наталя не знала, що то його кафе - зробила висновки Олена. Вона була здивована поведінкою Миколи, він так уважно слухав, що розповідав батько, тільки тепер дізналася, що виріс без батька. Мав « Ракушку» на базарі в Вінниці, де торгував взуттям, яке привозив з Одеси.
Ніхто й не думав, що так швидко пролетить час. Після сніданку, вже була одинадцята година, Микола всім подякував за гарний прийом, підморгнув Оленці,
-Я, ще приїду, тепер вже сам знайду дорогу….
Він повертався в містечко. Батьки дивилися на доньку, батько не витримав,
- Отакого б зятя, гарний хлопчина!
- А я тут до чого? Тату, це просто знайомий, - наче виправдовувалась .
Пройшло два тижні….Наталя сиділа в кафе, знервовано дивилася на вхідні двері. Не було, як поїхати в село, трохи заслабла, від дітей заразилася вірусом. а по такій, дощовій погоді куди їхати? А дощі зарядили наче вже пізня осінь. Ці дні не бачила Миколу, а подзвонити до Олени, не змогла, картала себе, що не записала її номер телефона. Це очікування її дратувало, підійшла до бармена,
- Щось Миколи давно не видно, не знаєш де пропав?
Хлопець не відволікаючись від витирання фужерів,
- Чому не знаю? Крутиться, курс тримає, то на Одесу, то на Вінницю, (доляри) заробляє. Чув, що якась дівка з села обкрутила, хату купує в Вінниці, надумав одружитися, розпрощатися з свободою.Більше нічого не знаю…
Погода трохи покращилася, але вже хазяйнував вересень…. Наталя ледве дочекалася вихідних, їхала в село. Як завжди вирядилась, в яскравому одязі, накладні махрові вії, розфарбована на обличчі. Ні, вона відразу не пішла з автобуса додому, її роздирала цікавість, прямувала до Олени. І цілу дорогу розмовляла сама з собою, як навіжена -« Ні він не міг на неї клюнути, навіть допустити цього не можу. Це ж якому треба бути дурневі, щоб на неї зазіхнути. Сам такий славний, забезпечений, ні - ні. Та хоч запитаю в неї, як тоді довіз її додому. Та нарешті запишу її номер телефона». І знову думки про Миколу- це точно в нього хтось інший, точно, не ця руда (стрекоза).
Озираючись, підходила до обійстя Олени, надворі гучний сміх, почула її голос,
- Миколо! Не обіймай при батьках, не цілуй. Так в селі не годиться поводитися, ще хтось побачить.
Наталя завмерла, була саме під брамою, йти назад, чи вперед?
Раптом, зовсім близько, біля хвіртки заговорив Микола,
- Хай бачать! Скоро ж одружимося, чого чекати? На Покрову візьмемо шлюб, в кафе весілля забацаємо. Будеш моя золотоволоско! Все - все, дала згоду, значить назад дороги немає, ні - ні – ні, голубонько моя, не відпущу.
Наталя крадькома відходила далі від паркану, присіла за великим кущем бузку.
Ворота відчинилися, автівка швидко поїхала в напрямку дороги - до містечка. Олена, наче літала, щось приспівуючи, собі під ніс, зачиняла ворота.
Ну от і все, знервовано, йшла стежкою додому Наталка. Шансів бути з ним ніяких, проґавила я своє щастя. Що він в ній знайшов? Вкотре себе запитувала дівчина, а потім озирнувшись назад, пригадала слова, які говорила Олена;
» Від своєї долі нікуди не втечеш». А можливо воно так і є, хто знає? Та де ж та, моя доля? Де так довго блукає моє щастя? Хіба я гірша за неї? Чому все так?
В обличчя дмухав осінній вітерець…. Наталка намагалася втримати непрохані сльози, ні плакати не можна - втішала себе, ще фарби потечуть. Дихати важко, переслідувало неприємне відчуття, як ком в горлі, хотілося, ридати , кричати….
Вересень 2018р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810680
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.10.2018
автор: Ніна Незламна