Світлана Луцкова:"Плач за рожевою птахою"

Досліджуючи  історичну  постать  Гальшки  Острозької,  я  мала  велику  насолоду  прочитати  [b]поему  Світлани  Луцкової  "Плач  за  рожевою  птахою"[/b]  -  це  безсумнівно  дуже  талановито  і  по-жіночому  емоційно.  Хочеться,  аби  читачі  Клубу  Поезії  відчули  в  цій  поезії  серцебиття  Гальшки,  бо  справжня  поезія  має  таку  властивість...  

[color="#ff0000"](поема)
                               [/color]
[color="#ff0000"]"[b]Острозький  замок  [/b]  -  родове  гніздо  найбільшого  українського  магнатського  роду  князів  Острозьких.  Праворуч  -  перебудовані  залишки  Мурованої  вежі,  з  якої,  власне,  у  1300-ті  роки  й  почався  замок,  котрий  дістався  Беаті  і  Гальшці  від  Іллі  Острозького.  Посередині  -  Богоявленський  собор  (1400-ті),  ліворуч  -  Кругла  або  Нова  вежа.  Її  ренесансна  верхівка  якраз  і  споруджена    за  часів  Василя-Костянтина  Острозького.

Гальшка  Іллівна  Острозька…  Вона  була  такою  багатою!  Проте  ніколи  так  гостро  не  відчувала  своєї  бідності,  бо  не  було  поряд  ні  дитини,  ні  по-справжньому  близької  людини,  ні  сил,  щоб  жити  далі.  Та  Господь  дав  Гальшці  зрозуміти,  що  є  у  світі  інші  цінності  –  важкі  недзвінкі  монети,  що  звуться  пізнанням.    У  своєму  заповіті  княжна  надала  щедру  фундацію  Острозькій  Академії  –  [i]"шість  тисяч  коп  грошей  лічби  литовської"[/i].  У  тому  ж  заповіті  усе  своє  рухоме  майно  Гальшка  дарувала  слугам,  простим  людям,  що  її  оточували  і  просила,  щоб  її[i]  "тіло  грішне...,  як  християнський  закон  велить,  в  Острозі  в  церкві  Замковій  або  в  костелі  римському  поховати"[/i].  Проте,  як  переповідається  у  давній  острозькій  легенді,  Гальшка  не  померла,  а  перетворилась  у  птаху…

                   Якось  на  моє  підвіконня  упало  дивне  перо  –  рожеве,  як  ілюзія  воскреслого.  Так  я  спізнала  політ...
                 Спроба  ескізу  життя  княжни  Гальшки  Острозької  –  першої  у  Східній  Європі  жінки-меценатки  вищої  освіти.  Виконано  не  маляром[/color]».

                     [i](З  передмови  Світлани  Луцкової  до  поеми  «Плач  за  рожевою  птахою»,  1999)[/i]

                                                 
[color="#ff0000"][b]Шкіц  І.  КРИЛА
[/b][/color]
Яке  обличчя!..  Писано  по  нім
Життям  і  вітром  –  сонячно  і  хмарно.
Розкрилля  брів  (тоненькі,  аж  сумні)
Такі  нестримні  –  аж  насправді  гарно.
Штрихами  уст  покладено  печать.
Вдивляйтесь,  очі  зір,  у  вимір  інший:
Рожеві  птахи  з  виміру  летять.
Чи  з  вирію?  Чи  з  вимрію?  Чи  з  віршів?
Авжеж,  летять  –    близенько  до  трави,
Рожевий  пух  обтрушують  на  п'яльці.
Наздожени!  Одненького  злови  –    
Вберуться  в  пір'я  збайдужілі  пальці.
...Блудила  голка  вишитим  у  снах,  –  
Іще  боліла  сколена  долоня,  –    
Коли  з'явився  той  самотній  птах,
Коли  він  тихо  сів  на  підвіконня,
Коли  умить  забув  свої  пісні
Й  рожеві  крила  скинув  необачно...
Розкрилля  рук  (  гарячі,  аж  земні)
Такі  відверті  –  аж  насправді  лячно.
Яке  обличчя!..  Зоране  усе.
Сльоза  найглибша,  наче  плугом,  крає  –  
Печаль  журбі  полуднати  несе.
Не  вберегла.  Він  більше  не  літає.
Стріла  спинилась.  Курява  вляглась.
Прощальний  легіт  -  хвилями  на  воду.
Червона  кров  по  небу    розлилась
І  потекла.  До  заходу.  Чи  сходу...
[b]
[color="#ff0000"]Шкіц  ІІ  (незримо  присутній).  ОСТРОГ.  ДЗВОНИ[/b]
[/color]
...Тоді  я  був  ще  дуже  молодим  –  
Впивався  сонцем  і  сміявся  дзвінко,  –  
Коли  її  у  мій  просторий  дім
Нежданно  привела  одна  чужинка.
Була  тяжба  в  її  скупих  речах.
Ввійшла  -  й  одразу  впала  на  коліна
(Тавро,  як  чорна  хустка,  на  плечах):
"Прийми  її.  Вона  -  твоя  дитина".
Я  зашарівся.  "Доня?  Доню...  Дон!"  –  
Мов  задзвонили  дзвоники  сріблясті.
Моя  дитина  –  це  таки  не  сон.
Моє  маленьке  –  і  найбільше  –  щастя.
О,  мій  великий  –  і  найменший  –  гріх,
Освячений  небесними  отцями!
Якщо  життя  –  розлущений  горіх,
Нехай  зачепить  землю  корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте  трава  з  порепаного  тіла.
Ув  інший  світ  пройшла  без  перепон
Моя  дитина.  Кажуть,  відлетіла.
Чи  бачиш  звідти?  Тато  вже  старий.
Заклякли  руки  і  робить  не  годні.
Вже  й  трохи  змерз.  Течуть  йому  з-під  вій
Дві  сиві  річки  –  дві  сльози  холодні.
Коли  на  серці  чорно  від  ворон,
А  небом  кружеляють  хмари  білі,
Я  часом  кличу  знову:  "Доню!  Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...

[color="#ff0000"][b]Шкіц  ІІІ.  РОЗП'ЯТТЯ  НАД  СТОЛОМ[/b]
[/color]
Цей  довгий  дощ  болючий,  наче  сповідь
В  чиїхось  ще  не  скоєних  гріхах,
Іде  в  душі,  затоплює,  мов  повінь,
Заплутується,  б'ється  у  думках.
Очей  віконця  -  в  сірім  павутинні.
В  куточку  серця  ще  жевріє  Бог.
...  На  березі  прадавньої  Горині
Свої  вогні  запалює  Острог
В  холоднім  замку  і  халупах  чорних,
І  мовчки  зирить  з-під  кошлатих  брів,
Як  труться  долі  у  життєвих  жорнах,
Як  день  згорає  чи  й  уже  згорів.
У  цім  полоні,  начебто  на  волі,
Мовчать  святі  –    зі  стінами  злились.
Летять  за  хмари  змучені  тополі
І  розбивають  скам'янілу  вись.
Яка  брудна,  яка  холодна  хата  -
Розсипані  уламочки  душі.
Під  церквою  безкрилі  янголята
Вмирають  на  промоклім  спориші.
А  ти  у  жмені  маєш  трохи  неба,
У  другій  –  мить,  лише  єдину  мить.
Устань  з  колін.  Молитися  не  треба.
А  Бог...  Він  є.  Він  просто  зараз  спить.
Не  плач:  сльозами  моря  не  напоїш,
Не  захистиш  таврованих  птахів.
Цей  довгий  дощ...  І  перед  ним  не  встоїш.
Бо  стільки  ще  нескоєних  гріхів.

[color="#ff0000"][b]Шкіц  ІV.  ТІНЬ[/b]
[/color]
"...Я  так  втомилась!  Ллються  коси  з  пліч,
А  я  не  в  силі  їх  спинить  руками.
Сей  камінь  сірий,  стіни  –    віч-на-віч,
Хвилини,  що  отут  стають  роками.
О,  Боже  мій,  яка  вже  я  стара...
Годочків  тих  –  немов  піску  в  Горині.
До  Тебе,  Боже,  йти  мені  пора.
Збиралась  вчора  я.  Збираюсь  нині.
От  тільки  коси...  Мамо,  заплетіть.
Допоможіть,  матусенько  Беато.
Як  важко  жити!..  Чом  так  важко  жить?  
Добраніч,  мамо.  Я  лягаю  спати.
Я  так  втомилась.  Серце,  ніби  хрест,
Невпинно  у  терпінні  кам'яніє.
Недобра  доле,  твій  безжальний  перст
Мене  позбавив  крихітки  надії.
Як  річка,  що  виходить  з  берегів,
Русло  єдине  я  собі  шукала.
Старенький  клен  востаннє  облетів,
І  я,  безсила,  клену  в  ноги  впала.
О,  Боже  мій,  яка  я  молода...
Чого  ж  весна  завчасно  пожовтіла?
Сльоза  застигла,  мов  гірська  слюда.
Невже  колись  я  плакати  уміла?
А  ця  пожежа...  Як  мені  болить!..
Хіба  людині  може  так  боліти?..
Палає  час.  Не  встигну  загасить.
Я  ще  жива.  Я  ще  хотіла  жити"...

[color="#ff0000"][b]Шкіц  V.  РАМА.
[/b][/color]
І  буде  так:  закриються  уста,
Останні  фарби  одкровення  зблиснуть,  –    
За  знаком  королівського  перста
Мою  картину  в  гарну  раму  втиснуть.
...  А  що  король?  Король  собі  –    і  все.
Усенький  шлях  –  від  столу  і  до  трону  –  
Король  високо  голову  несе,
Щоб  не  згубить,  бува,  свою  корону.
У  нього  під  короною  –  думки,
Затягнуті  у  вузол,  щоб  їм  трясця!
Король  розумний,  добрий!  Він  такий!  –  
Роти  щербаті  плямкають  від  щастя.
Предовгі  руки  ловлять  кожен  знак.
Маленькі  очі  бігають,  як  миші.
Не  чути  навіть  гавкання  собак
У  цій  нестерпній,  цій  проклятій  тиші!
А  що?  Вклонюся!  Зуби  цокотять
Од  радості...  Чи  холоду?  Чи  страму?
Напевно,  кинусь  руки  цілувать:
Король  мені  пожалували  раму!
Сплетіння  прямокутників,  кругів,
Щоб  це  життя  перетворить  у  нежить.
Я  вийду  з  рамок,  наче  з  берегів,
І  буду  говорити,  як  належить!
Вже  досить  є  з  народження  німих,
Чиїм  рукам  завжди  потрібні  пута.
А  королі?  У  нас  шукають  їх.
Щоб  не  боліла  спина  розігнута.

[color="#ff0000"][b]  Шкіц  VІ.  ЗАПОВІТ
[/b][/color]
"  Я  не  слабка,  не  зломлена,  о  ні!
Ще  б'ється  сила  у  моєму  слові.
Я  ще  горю  в  шаленому  вогні
Життя,  надії,  віри  і  любові.
Я  знаю  те,  що  зло  –    порожній  плід,
Що  воля  –  не  повинність,  а  потреба.
Я  залишаю  людям  заповіт,
В  якому  стільки  сонячного  неба.
Я  залишаю  людям  заповіт.
Ви  чуєте:  земля  весною  дише.
Колись,  напевно,  цей  упертий  світ
Ще  стане  справедливим  і  мудрішим,
Небесне  возз'єднає  і  земне,
І  зійде  справжнє  сонце  в  краї  отчім.
Дарма,  що  все  коли-небудь  мине:
Я  залишусь  твоїм,  Остроже,  зодчим.
І  буде  в  Академії  світать.
І  зродять  серце  й  розум  дивні  вірші.
А  я  хотіла  вам  лише  сказать:
Ви  чуєте?..  Земля  весною  дише,
Весною  усміхається  до  вас,  –  
Голубоока,  барвами  розквітла.
Ідіть  разом  крізь  простір,  вічність,  час
Дорогою,  котра  веде  до  світла.


[color="#ff0000"][b]Шкіц  VІІ.  ВІКНО  НАВПРОТИ[/b]
[/color]
Тобі  кімната  стала  замала.
Ти  виросла  із  неї,  як  з  одежі.
До  себе  кличуть  піднебесні  вежі,
Повітряна  дзвіниця,  мов  зі  скла,
Виблискує...  Тут  янголи  ночують,
Рожеві  хмари  і  рожевий  сніг.
Заходь  сюди,  -  вони  тебе  не  чують
За  співом  сурм  архангельських  своїх.

...Все  відчинилось  –    ні  ключів,  ні  шпар,
Ні  шпор  для  коней  ані  їх,  крилатих.
Вікно  навпроти  –  без  гардин  і  штор.
На  те  воно  й  вікно,  щоб  спокушати.
За  ним  давно  нема  чужих  облич.
Не  в  хрест  –  у  хрестовину  вбито  цвяхом
Короткий  сон:  торкнися,  –    і  облиш.
Тобі  так  личить  знову  бути  птахом!
Тобі  кімната  стала  замала.
Твого  мовчання  більш  ніхто  не  слуха.
Була  сльоза  –  гаряча,  як  смола.
Була  в  садку  рожева  завірюха.
Прибігли  діти:  гай,  рожевий  сніг!
Такого  снігу  ще  ніхто  не  бачив!..
А  ув  очах  засніжених  твоїх
Вікно  навпроти  світиться  і  плаче.
Черкни  крилом  –  одразу  відчиню.
Рожеве  пір'я  упаде  за  ґрати...
В  тісній  кімнаті  (Боже,  що  чиню?)
Своє  пташа  також  учу  літати...
                                                                                         [color="#ff0000"][i]Луцьк,1999
[/i][/color]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810377
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 17.10.2018
автор: Сіроманка