Справдешній скарб – посохла давня скриня,
У нас ще кажуть «куфер» на селі.
Мойого роду пам’ять і святиня,
Якій вже не один десяток літ.
Зіпрілий запах дерева старого,
В якому закодовані віки,
Таять послання до самого Бога
Цих візерунків ромби і квітки.
Відкриєш вічко – і дари нетлінні
Війнуть в обличчя ветхим полотном,
І порох, мов зимовий сивий іній,
Закружеляє над твоїм чолом.
Змахне сорочка крильми-рукавами,
Немов журавка, що смакує вись,
Весняними живими кольорами
Її бабуся вишила колись.
А цей обрус, як сонце у тороччю,
Іскриться, намаґльований*, мов сіль,
Не вилиняв, бо й досі сліпить очі
Й вертає у минувшину застіль.
І запаска квітчаста, і спідниця,
І ґорсик* розцяцькований! І все
Так урочисто барвами іскриться,
З минулих поколінь зв’язок несе…
Щоби не обірвати пуповину,
Яка глибо́ко в землю цю вросла.
І пам’ять роду дихає у спину –
Отих, далеких, що уже пра-пра…
Перебираю пальцями святині,
Немов руками тісто свіже мну…
Струмує час із бабиної скрині,
Ховає неосяжну таїну.
*Намаґльований (діал.)– накрохмалений.
*Ґорсик (діал.) – декоративно розшита квітастим орнаментом безрукавка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808815
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.10.2018
автор: Наталя Данилюк