Лабіринти долі


І
Любовь  к  родителям  –  основа  всех  добродетелей
Марк  Туллий  Цицерон
           Ось  незабаром  наступить  мій  вісімнадцятий  день  народження.  Я  завжди  вважала  себе  найщасливішою  дитиною  на  цілому  світі:  у  мене  живі  батьки,  є  дах  над  головою,  одягу  повно  та  й  їжі  завжди  вистачало,  а  тепер…  
Після  смерті    тата  наче  обвалилось  все,  ні  я  маю  що  їсти  та  й  дах  нікуди  не  зник,  але  нема  того  сімейного  тепла.    Що  б  там  не  було  я  батьків  завжди  любила  і  поважала,  адже  вони  дали  мені  найцінніше  –  життя.    Бували  й  образи,  істерики,  сльози  та  за  все  це  я  вдячна,  тому,  що  завдяки  цьому  я  стала  такою  якою  є  нині.  Можливо  комусь  я  не  подобаюсь,  але  мені  байдуже.    Батьків  потрібно  любити,  якими  б  вони  не  були,  адже  це  наші  рідні  люди,  рідніше  них  у  нас  нема  нікого  на  цій  планеті.
Знаєте,  кажуть,  «як  аукнеться  так  і  відгукнеться»,  тому  я  ставлюсь  до  батьків  так,  як  хотіла  б,  щоб  мої  діти  ставились  до  мене,  це  справедливо.  
ІІ
Строгость  отца  –  прекрасное  лекарство:
В  нем  больше  сладкого,  чем  горького.
Эпиктет
 Мій  татусь  був  для  мене  всім:  тілом,  душею,  думками,  роздумами,  діями,  він  був  мною.  Хоча  часто  я  ображалась  на  нього,  але  в  душі    я  дякувала  за  все.    
Ось  вже  більше  року  мого  коханого  татуся  нема  в  живих…  Мій  сум  не  можна  передати  словами,  не  можна  описати  пером  –  він  глибоко  в  серці,  в  душі.  Тато  був  для  мене  близьким  другом  і  наставником,  він  знав  коли  погладити  по  голові,  а  коли  покарати,  він  научив  мене  багатьом  мудростям  життя  і  це,  мабуть,  найцінніші  уроки.  
Пригадую,  як  ми  годинами  розмовляли,  а  про  що?  Та  про  все  на  світі.  
От  життя,  складна  штука,  не  зрозуміла.  Живе  здорова  людина,  міцний  чоловік,  який  ніколи  не  любив  жалітись  і  тут  бац,  і  все  –  вже  на  небі.  А  як  тепер  мені  бути  без  нього,  що  робити?  Мовчанка…    Самотньо  і  холодно,  а  в  голові  стільки  не  потрібних  думок,  як  розібратись  не  відомо,  відомо  лише  одне  –  тата  не  воскресиш.  Та  нехай  би,  нехай  би  жив!  Нехай  би  нагримав  за  лихий  вчинок!  Нехай  би  вдарив  разок,  але,  щоб  поряд  був,  біля  мене!  Та  хто  мене  почує,  я  лише  пилинка  в  цьому  великому  світі,  хіба  ж  я  чогось  варта?  Це,  мабуть,  злий  жарт  долі,  та  доля  не  вміє  жартувати,  а  тато  вмів.  Ще  й  як  вмів!  Буває  як  почне  анекдот  розповідати,  то  всі  лежать  від  сміху,  хм,  так  від  сміху,  а  тепер  і  не  до  сміху  зовсім.  Хто  зна,  може  і  на  тому  світі  татусь  анекдоти  травить.  
Всі  кажуть,  що  я  на  тата  схожа.  Якщо  це  так  то  я  дуже  цьому  рада,  адже  я  буду  такою  як  він,  а  це  багато  означає.  В  мені  і  так  частинка  його,  не  дарма  ж  я  його  донька.  Бути  донькою  мого  батька  –  найбільша  нагорода.  Що  ж  буду  гордитись  цим.

ІІІ
Мать  –  это  имя  Бога  на  устах  и  в  сердцах  маленьких  детей
У.  Теккерей
Моя  мама  завжди  була  хорошою  і  чуйною  людиною.  Вона  завжди  за  всіх  хвилюється,  за  всіх  у  неї  болить  серце.  Це  ввійшло  вже  в  звичку.  Тепер  мама  у  мене  одна  лишилась.  Я  люблю  її  дуже  і  боюсь  втратити.  Останнім  часом  мені  здається,  що  вона  поводиться  як  мала  дитина,  не  зовсім  розумно,  що  мене  й  дратує.  
Я  розповідаю  їй  все,  хоча,  звичайно,  є  таке,  що  я  боюсь  їй  розповісти,  але  це  дрібниця.  Ні  я  не  боюсь  покарання,  хто-хто,  а  мама  точно  не  покарає,  просто  образитись  може,  ну  як  мала  дитина,  а  мені  це  так  не  приємно,  що  аж    мурашки  по  шкірі  бігають.  Але  мама,  то  святе,  тому  мушу  терпіти.  Я  пам'ятаю  ще,  як  в  дитинстві  мама  купувала  мені  різні  книжки,  солодощі,  готувала  смачні  торти  і  різноманітні  страви,  а  я  так  все  це  любила,  мама  не  шкодувала  для  мене  нічого,  завжди  викарбовувала  час,  хоча,  бувало,  його  так  не  вистачало,  а  час,  як  то  кажуть  –  золотий.    Дякую  матуся  за  життя.
ІṾ
Счастья  есть  лишь  мечта,  а  горе  реально.
Вольтер
Я  була  щасливою  16  років,  а  потім  щастя  обірвалось,  як  лавина  з  гірських  масивів.  Мого  найкращого  татуся  забрала  кістлява  з  косою,  тепер  він  на  небесах.
З  того  зловіщого  дня    в  моїй  сім'ї  все  пішло  шкериберть.    Я,  щоб  хоча  б  як  небуть    допомогти    мамі,  прокидалась  ні  світ  ні  зоря  і  допомагала  по  господарству,  я  взяла  на  себе  ті  обов'язки,  які  раніше  виконував  тато,  або  мама,  мені  довелось  в  мить  подорослішати.  Мені  здається,  що  в  той  момент  я  кардинально  змінилась:  змінились  мої  думки,  погляди  на  життя,  ставлення  до  праці  і  до  оточуючих,  але  я,  як  мала  дитина  хотіла  пригорнутись  до  тата,  розповісти  йому  все,  я  відчувала,  що  він  поряд  і  крадькома  розмовляла  з  тишею  в  пустій  хаті.    Я  навчилась  бути  сильною…
Час  спливав  рікою…  Біль  втрати  в  моєму  серці,  ні  не  стихав,  гриз  шашлею  моє  серце,  а  я  терпіла,  терпіла  заради  мами.  
Мама  вирішила  вдруге  вийти  заміж.  Для  мене  це  неабияка  трагедія,  адже  кращого  за  мого  тата  на  світі  більше  не  існує,  до  того  ж  у  нього  четверо  не  вихованих  дітей.  Хата  у  нас  невеличка,  а  тому  де  всі  мають  поміститись  не  знаю,  житимемо,  як  в  циганському  таборі.    Сказати  щось  мамі  –  не  вихід,  до  добра  це  не  приведе.  Якось  я  сказала
-  «мамо,  подумай!  Четверо  малих  дітей,  та  й  він  сам,  як  дитина  мала.  Як  ми  маємо  жити?  Знай,  я  терпіти  не  буду,  зберу  речі  і  піду  світ  за  очі»
-  «Куди  ти  виїдеш?  Ти  не  хочеш,  щоб  я  була  щасливою!    Добре,  взавтра  я  скажу  йому,  що  не  хочу  мати  з  ним  нічого  спільного…»
-  «  Ну  так,  я  в  всьому  винна,  а  хто  ж  як  не  я,  більше  нікому!»
-  «  Чому?  Ти  ні  в  чом  не  вина.»  
Ви  думаєте  вона  сказала,  те  що  мала?  Ні…  Все  було  так  як  і  раніше,  лише  посварились.  
Розумієте,  я  хочу  дім,  в  який  хотілося  б  повертатись,  а  не  з  якого  хотілося  б  бігти.  Таке  враженя,  інколи,  що  в  мами  тепер  інша  сім'я,  інші  діти,  а  ми  вже  як  і  не  потрібні  стали.  Потрібно  з  цим  всім  миритись,  адже  це  мама  і  я  люблю  її  і  бажаю  їй  щастя.
Це  ще  не  кінець.  Моя  баба,  татова  мама,  не  може  пробачити  мамі  іншого  чоловіка  і  чутки  різні  по  селі  розносить,  а  їй  вірять,  а  її  сестра  й  дочка,  так  взагалі  сказали,  що  ми  ні  на  що  не  маємо  права,  а  мама  й  мізинця  татового  не  варта.  Ми  для  них  байстрюками  й  щенятами  стали,  а  це  найрідніші  люди,  що  в  нас  лишились.  Тепір  ми  й  не  спілкуємось  зовсім,  а  так  хотілося  б.  
Хто  правий,  а  хто  ні  покаже  час.  Надіюсь  що  в  кінці  буде  happy  end.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2018
автор: Птаха в польоті