Чую: все ближче і ближче «тридцятка».
Попри осанну: «Та він же – пан геній!»,
я – жалюгідно малесенька цятка
десь на забутій богами Пангеї.
Хтось розпанів на кар’єру, автівки,
жінку, коханок, дітей та квартири.
Я ж – на згорьовані вірші, й відтінки
ними в мені розтолочених тирлищ.
Скорше на витівки справді багатий.
Та на халупи знімні, незнайомі.
Тільки й думок – щоб себе увібгати
в слово на аркуші, десь «на районі».
Тільки б оговтатись, ретязі здерти
думці, заґедзьґаній розгардіяшем.
Думко, в якій, як в свічаді я, де ти?
Де ти, та думко цнотлива, де я ще –
мрія, примара, чиєсь дивовиддя,
леґінь, чи ледь залелечений легіт?
Де? Покажися. Я злину, я вийду,
на побрехеньки – хронічний алергік.
Ось і невдовзі «тридцятку» втелющать,
проінкрустують прокрустове ложе.
Рушу по сховках – шукати цілюще
ще не зґвалтоване людом «а може...?»
© Сашко Обрій.
// тирлище - місце, де колись відпочивала худоба (найчастіше біля водопою).
// заґедзьґаний - втомлений, засмиканий (авторський неологізм).
// втелющити - накинути, нав'язати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805138
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.09.2018
автор: Олександр Обрій