Пейзаж годиться. Очі у вікні:
сріблясті гори, впещені туманом,
бурмоче річка, наче уві сні,
і каменем штовхає інший камінь.
Між кругляками на шляху застряг
погордий оксамитовий метелик,
тріпоче, як услід поразці стяг:
– Ось я, із’їжте, розтовчіть, хто-небудь…
Густий струмковий звук стишає сум,
бо радість тіл уже не знадобиться,
тобі навік з трави цідить росу,
щоб напоїть когось, і не напиться.
Руда із позолотою біда,
ланцюг, що передавлює горлянку,
ти їж метеликів і пташенят з гнізда,
повзи під ноги і чаруй, мідянко.
Залазь до мізків, в душу ж мою – зась...
Не ваб ікрою, маслом, профітролем,
твоя ріка до мене вже лилась,
і я не їм відтоді м’ясо з кров’ю.
………………………………………
І все б нічого. Не з лиця води…
Із неба злива. Гострить слово критик.
Бо не пасують образи сюди –
до жодної з фінансових політик.
(2018)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803196
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.08.2018
автор: Світлана Ткаченко