Монолог вдови

Життя  гірка  й  солодка  чаша
Іще  не  випита  до  дна.
Широка  ще  дорога  наша,
Та  я  іду  по  ній  одна.
Терплю  вітри  життєві  й  зливи.
Здається,  їм  нема  кінця.
Вдови  дорога  особлива,
І  іншої  нема,  ніж  ця.
А  ти  пішов  у  світ  незнаний,
Залишив  прізвище  й  дітей,
І  спомин,  ніжний  той,  весняний,
Коли  черемха  зацвіте.
Найбільше  щастя  тепер  –  діти,
Хоч  нелегка  ця  ноша  є.
Той  час,  що  плакати  й  радіти,
Обов’язково  настає.
І  коли  прийде  час  весілля,
Дітей  я  стріну  теж…  одна:
В  руках  –  рушник  із  хлібом-сіллю.
І  плакать  буде  вся  рідня.
Не  подарую  діамантів    
Нема  й  не  буде  їх,  либонь.
Найкраще,  що  дарує  мати,
Сумління,  вірність  і  любов.
Хоч  маю  я  жіночу  силу,
Пройду  тернистий  долі  шлях,
Хай  не  темніє  небо  синє,
Хліб  наливається  в  полях!

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2018
автор: Ганна Верес