«…Таким чином, немає в світі мерзеннішої людини, чим пострадянська людина» - бухгалтер Петренко широким рухом відклав олівця, перечитав останню фразу і важко зітхнув. Так склалося, що Петренко теж був пострадянською людиною, через що носив всередині ту обов’язкову частку мерзоти, існування якої щойно довів. Це надавало ситуації незбагненої двоякості. Треба було якось поміркувати про це прискіпливіше.
Петренко сидів у своїй хаті, а за вікном згасав сухий серпневий день. Спекою просякло все на дворі, і земля, і дерева, і будинок. Ніч обіцяла бути такою ж спекотною.
- Сходжу за цигарками. - кинув Петренко через плече без турботи про те, що його хтось почує. Останнім часом з його голосом щось відбувалось – говорив Петренко глухо, іншим разом щось сипів собі під ніс, не маючи ані сили, ані бажання напружувати голосові зв’язки. Інколи Петренко і сам себе не чув: знав, щойно щось сказав, але це знання походило зсередини, не через вуха. Йому ніхто не відповів.
Мій голос – то лише інструмент для вимови слів, думав Петренко, виходячи в провулок, а слова – то є втілення думки, думка ж є продуктом волі. Тобто, починається все з волі. А чого особливого я волію? Нічого. Оце йду за цигарками, а чи хочу я курити? Теж ні. А от ті люди, чий голос дзвенить і гримить - вони мабуть точно знають, чого хочуть.
Одразу за воротами Петренко відчув, що тут прохолодніше і вітерець віє. Кілька років тому він збудував глухий шлакоблочний паркан і зашив ворота темними дошками, щоб не дивились. Не те щоб Петренко аж так цінував свою приватність: ні, раніше, як паркан ще був прозорий, всі, хто проходив провулком, мали змогу кинути оком на петренкове подвір’я, він зустрічався поглядом із незнайомими людьми, вітався зі знайомими, завжди бачив, яка машина куди проїхала, бачив, як щовечора погонич жене провулком залишки череди свійських корів, на яких брехав дурний петренків собака, через що ті з переляку залишали навпроти паркану зелені млини гною, і ніде на своєму звивистому шляху з пасовиська корови не серли, а перед петренковими воротами – серли щодня.
Але з часом на районі поширилися крадіжки з подвірь. Тоді сусіди почали зашиватися різними парканами наглухо, щоб наркомани не зазирали. І у Петренка теж були вкрали блискучій металевий бак, в який збиралася дощова вода. Потім вкрали хвіртку – вийшов якось вранці Петренко до воріт, щоб на роботу йти, а хвіртки немає. Він зробив крок крізь порожній проріз, озирнувся – таки немає. Дільничний через це мав справжній клопіт, який полягав в тому, щоб вмовити Петренка забрав заяву про крадіжку і закрив справу, бо хвіртка – от біда! - ніде не знаходилася. За три дні хвіртку принесли сусіди – лежала у них на подвір’ї в лопухах, крадії скинули, мабуть.
Потім вкрали нового донькиного велосипеда. За рік – поцупили велосипед, куплений на заміну вкраденому. Петренко вперся рогом, купив третій велосипед і власноруч збудував важкий двометровий паркан. А собаку, яка мала стерегти територію, а натомість вертіла, *** задом перед усіма незнайомцями, вигнав. На підміну залишив собі її цуценя, кобеля, з надією на притаманну чоловічій статі природну злість. Той виріс такою самою коровою, як і мамка.
По цей бік паркану був південь. Повітря, знерухомлене перешкодою, грілося навесні і розжарювалося влітку. Під парканом з’явився і ріс собі інжир, проте плодів не давав – саме листя. По той бік була північ, вітерець і прохолода, така бажана влітку.
Петренко йшов рідним провулком і все тут було знайомим, байдужим і таким безпечним, що аж нецікаво. Але зустрілася і приємна дивина - сусідня малолітка Ліза привела в провулок нових знайомців і вчетверох вони сиділи в тіні сливового дерева при дорозі.
Ліза – та ще стерво. Ніхто в кварталі її не любив, бо вона походила з поганої родини. Лізине родинне кубло було старою цегляною хатою, відрізаною від комунікації за постійну несплату комуналки, в неї було дві матері близнючки – хто з них хто, Петренко ніколи не міг розрізнити, - батько або дядько, котрі то один, то інший сиділи в тюрмі, а ще брати, яких Петренко пам’ятав ще шмарклявими малими, що бігали без трусів… І всі навкруги не любили Лізу, бо її родичі бідні, п’ють, крадуть і мабуть, з міліції не вилазять. Петренко завжди обурювала така обивательська змова проти невинної дитини, тому він був єдиний, хто вітався з Лізою, перекидався з нею привітним словом крізь старий паркан, а інколи змушений був відповідати на безліч лізиних дурнуватих запитань, щоразу, як вона вгледить його десь в городі і кричить йому з вулиці - ніякого виховання! Дівчинка виросла зла і дика, якою її і виховали родина та неприязне оточення. Ні з ким не віталася, тільки з Петренком.
- Добрий день. – сказала Ліза цього разу.
- Здравствуй, Ліза, - відповів Петренко адресно, бажаючи надати дівчинці авторитету в очах її компанії. Та й пішов собі, але кроків за двадцять чітко почув позаду голос хлопця:
- З-з-з-д-д-д-дравствуйтє, ги-ги, Д-Д-Д-Дасвідан’я!
Тієї ж миті, одночасно з тим, як всередині щось прохолодно впало, як земля падає в яму, Петренко зробив розворот «кругом» і так само неквапливо почав наближатися до незнайомих дітей.
Біда була у Петренка – він затинався. Виправити чи приховати це було неможливо. Затинання перетворило дитинство і юність на пекло, та й досі, на п’ятому десятку, дошкуляло неймовірно.
Якого біса, міг би подумати Петренко, але не встиг. Якого, кажу, біса! Хіба це не мій затишний провулочок, яким я повертаюся із свого кіоску? Хіба мені не сорок сім років, хіба я не чоловік? І хто такий цей малий вилупок, що я його вперше тут бачу, він – вперше бачить мене, і ось так запросто кидає в спину д-д-д-д-д, на що він розраховує, взагалі, що з ним таке?
Але ніяких таких думок, що мали б виправдати чи пояснити наступні дії Петренка, в його голові не було. Всі вони реалізувались в поворот кругом і декілька кроків крізь несподівані сутінки і чорний шум, які спускалися на його голову, на очі і вуха, в самеє серце.
По очах хлопців Петренкові одразу було видно, хто м’ясо з’їв. Він, не звертаючи уваги на решту компанії, з ходу вхопив за горло того парубка, що був доросліший і крізь темряву, в яку остаточно провалювався здоровий глузд, притягнув до себе. Хлопець був такий миловидний і чепурненький, весь як нова копійка, очі ясні, аж блакитні, стрижка свіженька і чубчик модний. Близько-близько притягнув його Петренко, немов для поцілунку.
- Я зараз тобі вухо відкушу, - ричав Петренко, задихаючись, шкарябаючи м’яке обличчя незнайомого хлопця своєю жорсткою щетиною.
І ще наговорив трохи про «погано» і «добре», але зовсім коротко, щоб не зірватися в нудне наставництво, бо знав, що це не матиме впливу, а матиме – страх, несподівана близькість невідомого покарання і страх. Тільки страх.
- Ізвінітє, ізвінітє, ізвінітє мєня! – вшепіт залопотів малий і не було ані крихти правди й каяття ні в його словах, ні в красивих очах, Петренко це вгледів одразу.
– Нє бєйтє! Нє бєйтє! Нє бєйтє!
Петренко і насправді хотів якось недолуго вдарити, але єдина вільна рука тримала образника за манішку, і нею Петренко намагався провести надкороткий аперкот в щелепу – виходило геть ніяк. Малий смикав головою, присідав і таращив очі. В другій руці у Петренка була буханка білого хлібу. А то б…
- Что ви дєлаєтє? - це замямлила з-за спини незнайома дівчина, мабуть така саме хвойда, як і Ліза, і в питанні її було цікаве здивування, нібито Петренко запускав цеглину плисти Дніпром, а не оце…
Ні на кого Петренко не звертав уваги, лише цидів своє, намагаючись не затинатися:
- Та не збираюся я тебе бити, - і відпустив хлопця, і без зайвих реверансів повільно пішов геть, нібито і не сталося нічого.
Та не збираюся я тебе бити, ЗАРАЗ. Зараз! Треба було додати «зараз», а я чогось не допетрав, ех - так Петренко докоряв собі і занурився у звичайні в таких випадках постконфліктні варіації, коли кожен розумнішає, щойно трохи заспокоїться.
Але переважно Петренко був собою дуже задоволений – тим, що не зковтнув образу, тим, що поставив на місце шмаркача, і, головне, тим, що втримався і не зніс малому носа, не закривавив трави, не вбив паскуду у сліпому нападу ярості, бо то був би вже другий за тиждень, та ще й при свідках.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802429
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.08.2018
автор: Лісник