Давно розмову вела мати з сином,
Птахи летіли… так далеко, клином,
Писала лист і згадувала роки,
Як, ще маленьким… робив перші кроки.
І слово » мама», промовив так ясно,
Не відповів, чом ти, на мій лист вчасно?
Думки,, жура, ой, як же болить серце,
Гляне в тривозі, вкотре у віконце.
Чи й посвітліє? По небу так сіро,
В душі сумління, вже давно засіло,
Та чи отримає, її лист синок?
Коли ж нарешті, буде мирний ранок?
Хай закінчиться, ця проклятуща війна,
Ой, синку любий, не потрібна вона,
Яке всім горе, біда, горять жита,
Як стерпіть людям… те гірке життя?
Сльоза солона, по щоці стікає,
Знов його усмішку, вона згадає,
І оченята довірливі, світлі,
Поправить коси, майже зовсім сріблі.
Перед очима, личко кругле, миле,
О, підкажіть, де ж є життя, щасливе?
Раптовий дощик дріботів по вікні,
Чомусь так часто, сни видяться сумні,
Земля палає… а там хрести, хрести,
Я прошу Бога, щоб зміг всіх зберегти.
Наших синочків, що стоять за волю,
За сонце в небі, за кращую долю.,
Ой самій важко, так тебе чекаю,
Хоч є надія, все ж тужу, страждаю.
Розрива серце, мелодія дощу,
Сповива сумом, весь час душу мою,
А дощик мжичить, стікає краплина,
Вона не знала, що втратила сина.
22.07.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800520
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2018
автор: Ніна Незламна