Довгі ті роки я льоду вклонявся…

Довгі  ті  роки  я  льоду  вклонявся
Синяви  моря  як  догми  тримався
Ту  нескінченність  самотності  днів
Бачив  щоразу  у  шуміні  хвиль
Кухлем  вина  упивався  даремно
В  праці  чекання  захмарився  певно
Брили  арктичні  у  серці  зростив
Далі  не  знав  чом  на  світі  з’явив
Море  холодне  у  зорях  грайливе
Мов  те  життя  без  любови  можливе?
Так  колихалось  і  вірилось  наче
Стежки  по  снігу  плелися  неначе
Ними  гасав  і  шукав  все  утіху
Вірив  у  море  у  холод  і  кригу
Ось  і  застиг  в  неможливому
Спокої...

Ні!

Погляд  не  втратив  бажання  шукати!
Серце  ще  мало  тепло  скуте  з  м’яти!
Очі  зустріли  гарячі  крижинки
Взору  блакитного  сонця  сніжинки
Дівчини  очі  мов  милі  ожинки

Води  блакитні  терпко  заграли
Хвилі  співом  взялися  ласкаві
Серце  забилося  їм  в  унісон
Я  не  вгасаю!  То  —  сон?

День  вже  минув  а  за  ним  мине  інший
Час  відчувати  почав  наче  інший
Серце  вже  чую  це  справді  не  сон!
Б’ється  гаряче
Відпустить  Харон!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799097
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.07.2018
автор: Ярослав Ячменьов