Повінь приходить у місто, неначе спокута.
Навіть не стільки за те, що із нами було,
Скільки за те, що із нами могло би тут бути.
Темна вода переповнює сонне русло́.
Знаю, ти спиш і тужаві сріблясті рибини
Ловиш руками уздовж мілини свого сну,
І підбираєш ім’я їм, немов для дитини.
Швидше не думкою – тілом чекаєш весну.
Ве́сни - це бути удвох, не поодаль, а біля,
Щоби все сталось із того, що тільки могло б.
Мати коріння важливо у час водопілля
Й трохи землі під ногами, утриматись щоб.
Вислизне риба із рук, і спіймаєш лиш бризки.
В темній воді загойдається зірка бліда.
Дві величини поборюють обрію риску,
І у чисельнику небо, знаменник – вода.
Повінь приходить у місто, щоб змити невдачі.
В місто, на споді якого ти сторожко спиш.
Змий усі спогади, по́вене, о́крім дитячих –
Кілька дитячих облиш.
11.04.18
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794467
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2018
автор: Сергій П*ятаченко