Скалічений Ірпінь

Моє  місто  вливають  в  асфальт  і  бетон,
Де  дитинство  було  на  природі  
Серед  лісу,  озер  і  зелених  крон...  
Всупереч  всім  "не  треба!"  і  "годі!"

І  ніхто  не  питає  пересічних  людей,  
Чи  хотіли  б  вони  в  плитці  жити,  
Чи  хотіли  б  водити  на  природу  дітей,  
Чи  вихлопними  газами  труїти...

А  натомість  я  бачу  чимало  хвальців,  
Яким  сонця  не  треба,  бо  партія  світить,  
Які  дбають  лише  про  свої  гаманці  
І  скандують  "До  кращого  світу!"

До  бетону  і  плитки,  до  вікон  у  вікна,  
До  асфальту,  до  вирубки  лісу...  
"Ми  чекали  на  це  знищення  цілий  вік!
Слава  забудові!"  Завіса...  

Я  пригадую  прекрасне  дитинство  своє  
Поряд  із  нашою  столицею  -  
Ліс,  озера  і  чисте  повітря  -  все  є...  
Мій  край  був  курортною  скарбницею.  

Та  прийшли  лісоруби  і  все  продали,  
Заселили  сюди  тисячі,  
Залили  асфальтом  і  бетоном  двори,  
Все  під  корінь  -  кричи  не  кричи.

Замість  ялинок  у  центрі  будуть  стовпа  
На  знак  своєї  любові  бетону,  
Складуть  в  кишені  мільйони,  кинувши:  "На!"
І  реготітимуть  з  нас  за  кордоном...  

І  люд  скандує:  "Ура,  ви  стільки  з  нас  нагребли!
Які  ж  все-таки  ви  молодці!
Ми  вам  даруємо  наші  й  місцеві  скарби,  
Аби  ж  ви  тільки  щасливі  були!"
(с)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793847
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.05.2018
автор: Amee