Я не боялась обріїв... і смерті.
Встрічала сонце, як останню мить,
Я вірила у небо, у думки відверті..
Ставало лячно, що душа болить...
Я - Сонячна, й інакше не буває,
а батько мій, то сонця отаман,
він ясним променем, мені у серце заглядає
І розум тьмарить сонячний туман!
Отак літаю по землі, й очам не вірю.
Щасливі люди видають себе сумними.
Я їх собою довго й нудно грію
Чому таке стається з ними?
А вкрай нещасні - посміхаються несміло,
життя здається їм стрімким польотом.
Хіба щасливі до нещасних мають діло?
Хіба ділити їм дорогу, чи сімейне фото?
Сліпі не бачать горизонт і даль!
І ту красу, яка стирає страхи,
і сонце те, як місячна грааль,
а ми щасливі і безстрашні птахи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791635
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.05.2018
автор: Ірина Сонячна