Піднявся вітер, посіріло небо,
З – під вій скотилася непрохана сльоза.
Ти не дзвонив, мабуть це так і треба,
Мов на душі, край неба починалася гроза.
Холодний вітер шматував волосся,
Дощем періщило і душу і чоло.
Мене забув ти,ну а може це мені здалося.
А мо нічого поміж нами й не було…?
Ридає небо, розриває душу,
Тріпає серце, мов оте гілля.
Я знаю, з цим усім змиритись мушу,
Ще прийде спокій…але звідкіля?
Притихло все зненацька, як і починалось.
Із стріх вода стікає у відерце.
Природа ожила, все стрепенулось,
Гроза омила мені душу і серце.
08.05.2018 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790904
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2018
автор: Валентина Рубан