Oeri

ПОЧАТОК  ОСЕНІ
Смарагдових   видінь   
прозорий   сніг
вирує,   кориться,
то   спалахне   -   то   згасне.
В   нічному   мороку   -   
розквітлі   тонуть   айстри,
в   нічному   мороку   -   
розквітлий   тане   сміх.

І   зорі   мляві   -   
блискітки   з   люстер,
крізь   рівне   скло   незриме   
ллють   в   мій   келих   світло.
В   нічному   мороку   -   
тепло   туманом   квітне.
В   нічному   мороку   -   
де   вчора   серпень   вмер.
РОЗКИДАНЕ  ЛИСТЯ
Розкидане   листя
в   серпанок   доріг   -
листки   чи   листи?   -
світла   сповідь   до   неба.

Свист   вітру   у   шибці,
сльота   ліхтарів   -
як   крик   безсловесний
з   проханням:   "не   треба!"

Вчепитись   руками   б
у   сонячні   дні,
приспати   б   це   літо   
в   горнятку   із   чаєм.

Хоч   ми   не   самотні,
та   будем   самі:
всі   люди   самі,   
коли   листя   спадає...

Та   хай   не   заснемо
від   шелесту   злив   -
давай   збережемо
це   літо   у   серці.

Можливо   хоч   так
ми   зарадим   собі
у   співі   октав   в
і   зволожених   терцій.
ДІЙШОВШИ  ДО  КРАЙНЬОЇ  ГРАНІ
Дійшовши   до   крайньої   грані,
що   визначить   заcпана   совість,
позаду   сама   неоглядність,
попереду   -   невиліковність.

Зібравши   по   крапелькам   міді
останні   уламки   сумління,
позаду   лишилась   корида.
Попереду   -   тиша   терпіння.

Любов   римувати   в   палатах,
любов   записать   в   кілометри...
Дійшовши   до   грані   згадати,
поставити   крапку   й   завмерти.

Зцідивши   із   вени   буденність,
що   визначить   приспана   совість?
Нове   одкровення?   Відвертість?
Чи   все-таки   невиліковність?..
ПЛИН  СУТІНОК
Плин   сутінок,   
холодний   дотик   неба,
і   ліхтарі   пожовклі   крізь   туман
ллють   електричність   
в   жовті   скроні   клена
і   розливають   грань   моїх   тонких   оман.

А   ти   казав,   
що   осінь   не   настане,
Казав   мені,   що   збережеш   тепло.
А   зараз,   глянь:
спадає   із   листами
усмішка   з   серця   твого   і   мого.

А   ти   казав,
що   кулею   не   спиниш
політ   високий   в   небі   журавля.
А   зараз,   глянь:
в   землі   складає   крила
пташина   горда   твОя   і   моя.

І   заглядати   знову
в   мокрі   очі,
казав,   не   доведеться   більше   нам.
А   зараз,   глянь:
із   поцілунком   ночі
дивлюсь   я   в   очі   прийдешнім   вітрам.

Впада   до   ніг
заснулих   гіль   тенета
у   сірих   дрізках   водяних   дзеркал.
Плин   сутінок,
холодний   дотик   неба,
і   ліхтарі   пожовклі   крізь   туман...
ЗРАДА  ГОЛОСУ
Ти   пам'ятаєш
                   зраду   мого   голосу?

Коли   кав'ярень   темні   дзеркала
                   губили   світло   посмішок
                            у   дим

а   еволюція   думок   і   "мнєній"
з   тобою   нам   ще   спати   не   давала
хоча   щоразу   дзенькотіла:
                   "на   добраніч!"

Ти   пам'ятаєш?

Ти   пам'ятаєш,   мого   голосу   галуззя
оповивало   горло,   та   до   світу
чомсь   виходу   шукати   не   хотіло
а   мо'   й   хотіло,   тільки   не   знайшло

Ти   певно   пам'ятаєш   наше   коло
у   світлі   тьмяному   міської   
                            ліхтарні
Мовчання   коло.

Ми   ж   бо,   наче   в'язні
його   давно   завчили   в   саме   серце
та   більше   проти   ходу   стрілки
                   як   завжди

Ти   пам'ятаєш   
                   зраду   мого   голосу?

Галуззя   крила   відростило
                   і   покинуло
Чи   вже   повернеться   -   не   знаю
                   Хай   блукає
Можливо   там   собі   знайде
                   широкі   двері
Хай.


НЕДОСЯЖНІСТЬ
Я   не   знаю   твого   імені,
хоча   знаю   багато   твоїх   літер.
І   перша   -   неодмінно
                   сувора   буквиця.
Вона   нагадує
                   око.
Вона   нагадує
                   зливу.
Вона   приречена
                   на   довічну
                                        пильність.

Я   не   знаю   твого   сумніву,
хоча   знаю,   як   непевно   ти
говориш   неодмінну,
                   сувору   правду.
Вона   нагадує
                   обрій.
Вона   нагадує
                   білі   трави.
Вона   зітхає
                   за   моїм   таємним
                                        зникненням.

Я   не   знаю,   скількома   чашками   чаю
можна   виміряти   самотність.
Хоча   знаю   точно
смак   суміші   фактів,
                   що   являє   собою
                                        недосяжність.
НАРИС  (ПРО  ВІД’ЇЗД)
Коли   плитка   перону
                   блищить   надто   сильно   -   
розумієш,   що   їдеш   надовго,
і   хапаєшся   поглядом,   
                   всмоктуєш   пильно
цей   пейзаж   з   багажем   і   з   воронами,
із   людьми,   що   прощаються
                   рухами,   
                                        "цьомами",
наче   це   вже   нікуди   
не   дінеться,
як   завмерла   картинка,   
чеканням   засипана,
неодмінно   тут   лишиться,
                                        стрінеться
по   поверненню   твому   
                                        байдужому,
по   поверненню   зовсім   прозорому,
і   у   хрипі   динаміків   заспаних,
і   у   снах   привокзальних   
                                        застуджених.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=79054
Рубрика: Стихи, которые не вошли в рубрику
дата надходження 12.06.2008
автор: РЕДАКТОРСКАЯ