Хто ти мені?
Ти думаєш сім'я?
Ну а хіба сім'я не вірить у майбутнє?
Говорить, що не зможу я,
Нема в мене таланту, хисту до цього.... до всього.
А з відки тобі знати?
Чи може ми з тобою друзі?
І я відкрита перед тобою.
Ні!
Ти чуєш ні, нічого ти не знаєш.
А знаєш, сумно на душі.
Що ти не віриш в мене, Мамо.
Повинна бути ти найближча,
Та більше я не протяну руки.
Нідочого вже тянутися мені.
Я зможу....
Через все пройти сама.
І мені ти не потрібна.
Я зможу, ось мої слова пишу я так невпинно.
А я сама,
І правду говорили, тепер я покладаюся лише на себе.
Не скільки біль тілесний той страшний.
Скільки душевні неприпинні муки.
Не любиш ти мене,
Хоча скажеш навпаки.
А я скажу, любила б ти мене , то б вірила у мене.
І я б можливо не говорила слова страшні,
Я ж так не хотіла їх говорити!
Та знаєш серце в мені б'ється,
Хоч на лиці зневага.
Ще трошки і розірветься.
І я хочу, щоб ти знала,
Як я тебе ненавиджу щораз коли ти хочеш сварку розв'язати.
Пробач за слова фальшиві.
Насправді я тебе люблю,
Та вспоминаю дитинство миле.
Ти їшла по справах і вже не дивилася в вікно щораз.
Поки я долонькой тобі махала, вставаючі раненько кожен раз, щоб лише провести поглядом тебе, а ти не знала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789152
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.04.2018
автор: Денисенко А.