Біжимо по життю, як літають дрозди в апельсинових пущах,
Ржаві дзьоби ладнаєм до плоті едемських дерев.
Летимо в теплім вітрі миттєвостей скороминущих,
а як доля холодним циклоном під крила дмухне,
летимо в еміграцію, в казку, в полон, світ за очі,
поки книжні світи в нас тримають матерію мов.
Вавилонськи по-різному мантри до Бога шепочем,
Він не чує, лиш бачить, як ми, здоганяючи час, біжимо…
Із дипломів і грантів, проектів, контрольних і тестів
заповзято майструємо свій дельтаплан до Канар,
ліпим зміїв з бомажок, блукаємо на перехрестях,
хтось боїться злетіть, хтось – втопитися, наче Ікар.
Нам здається, що, вивчивши ще одну мову строкату,
розбіжимся скоріш, от ще трішечки і – злетимо...
А насправді нам треба навчитися просто літати –
недарма Бог вітри попід крила звива. Тому й, мо,
кожен день Йому хукать не лінь і дороги земні затуляти.
(2018)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788246
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2018
автор: Світлана Ткаченко