Ще стоять холода. Ще земля не проснулася.
Неба важчає синь, часом схожа на лід.
А людині під сонцем неначе почулося -
Ген за обрій упав березневий болід.
Не питайте. Ну хто теє відає,
Де він місце знайшов. Йди шукай у степах.
І який він - правдиво ніхто не повідає,
Бо не бачив, не чув, не держав у руках.
Але все-таки впав, захлинувся безоднею.
Багатьом, наче голуб, надію приніс.
Дні теплішають, бач. А ночами бездонними
Щось бентежне шумить небозоряний ліс.
Устає з-під снігів, над палацами й хатами
Сивий пращур Дніпро, наче вбілений Бог.
Лик спокійний, одначе під білими латами
Золотяться карасі прийдешніх тривог.
Бо життя на неспокій одвіку приречене.
Небезпечно сьогодні розбурхано світ.
Вибухає вогнями проміння розпечене,
І випалює тьму березневий болід.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786176
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.04.2018
автор: Іван Демченко