Тоді були квіточки / проза/

           Коли  формується  сім`я,  здаються  всі  щасливі.  Кохання…  Надії…  Погляд  в  майбуття,  чекають  світлого  й  безтурботного  життя.  Та  перепонів  ціла  купа.
Будинок,  чи  квартиру  мати  споконвіку  було  важко.  Тому  й  жили    в  основному  з  свекрухами,  наприклад,  як  Кайдашева  сям`я.  А  чи  було  легко  двом  жінкам  на  одній  кухні?    Та  мабуть  ні,  часті  сварки,  звичайно  треба  було  молодшій  приклонитись,  адже  не  вона  господиня  дому.  Пригадала  слова  з  пісні  -
«Чужа  хата  такая
Як  свекруха  лихая,
Постав  хату  з  лободи,
А  в  чужую,  не  веди»
         Та  час  летів,  немов  той  птах  на  крилах.  Життя  змінилося…  І  кожна  родина  намагалася  дітям  допомогти  придбати  житло.  Та  в  кого  не  було  повноцінної  сім`ї,  чи  родина  бідна,  молоді  самотужки  будували  будинки.  Рідко  хто  отримував  квартири  особливо    в  маленьких  містечках,  вже  не  кажучи  про  село.
     Звичайно,  коли  в  сім`ї  троє,  чи  більше  дітей,  то  завжди  важко  жити,  особливо  матеріально,  бо  ж  й  будувати  самотужки  будинок    йвиховувати  одночасно  дітей,  треба  мати  велику  силу  волі  й    сильний  дух.  Хтось  народжував,  боявся  гріха,  щоб  вбити  зачату  дитину,  а  хтось,  не  наважився  це  зробити,  бо  лікарі  заборонили,  передбачаючи  погані  наслідки.  А  можливо,  то  доля,  мати  скільки  дітей.  Раніше  все  говорили,  скільки  Бог  дає,  скільки  треба  й  мати.
Та  навряд,  зараз    хтось  так  думає.  Життя  з  кожним  роком  важче,  в  повному  розумінні  й  в  усіх  напрямках.  
     Маючи  діти,  плекаєш,  молишся,  щоб  все  склалося  на  краще.  Вкладаєш  в  дитя  душу,  пестиш,  охороняєш  від  всякої  біди.  Часом  хочеш  їх  проблеми  й  хвороби  забрати  собі.  Кожна  мати  відчуває  серцем  своє  дитя,  хоче  захистити  від  всякої  загрози.  Ще,  як  маленькі,  довірливі  погляди  до  матусі,  вона  ж  оберіг  маленького  дива,  що  народилося  на  світ.  І  котресь  у  садочку  пізнає  життя,  а  бува  й  таке,  що  все  біля  мами  з  татом,  чи,  ще  й  бабуся  з  дідусем  -свою  ласку  дарують.  Здається  це  життя  -  то  насолода,  ковток  чистої  води.  І  проблем  менше,  коли  меншим  підростає.  Та  сонце  сходить    й  заходить,  буває  небо  чисте,  чи  -  то  хмарне,  життя  триває.  Матуся  все  зробить  для  дитини,  щоб  життя  було  світлим,  яскравішим,  прекрасним,  веселим  і  бажаним.  Вкласти  таке  почуття  в  дитину,  щоб  в  захваті  жилося,  щоб  хотілося  їй  жити,  пізнавати  все,  творити,  досягати  вершин,  мати  мрії,  сподівання…
 А  коли  дитина  йде  до  школи,  то  стрес  для  мами  й  для  тата,  а  хіба  ні?  Напевно  тільки  той  цього  не  знає,  хто  не  має  дітей.  В  сім`ї    побільшає  клопотів,  більше  розмови  про  майбутнє.  І  кожен  будує  свої  плани  для  майбутнього  життя  дитини.  «Навчатись  треба  краще»  -    товчуть  і    у  школі,  і  вдома.  Добре,  коли  дитина  ладна  гори  перевернути,  їй  все  вдається  легко.  А  бувають  і  сльоз    -  як  весняні  грози.  Бурчання  батьків,  чому  невчасно  виконав  завдання?  Життя  складне  й  стосунки    міє  дітьми  у  школі  теж  складні.    І    часом  їх  ускладнюють    самі  вчителі.    На  жаль    це  так,  що  вже  говорити  за  директорів,  які  погоріли  на  розкраданні  державних  коштів  на  ремонти  шкіл.  А  потім  тягнуть  копійки  з  сім`ї.  То  коли  сім`я  заможна,  ще  нічого.  А  от  коли,  як  кажуть,  -»  (У  меня  их  пять,  
все  по  полочкам  сидять,  голодные  глазки,  с  болью  на  меня  глядять)».
 Та  на  жаль    часом  не  можеш  захистити  дитину  від  брутальної  поведінки  вчительки.  Гадалося,  вона  має  бути  взірцем  для  учнів,  кращим  прикладом  в  повному  розумінні  слова.
   Мої  діти  навчалися  в  першій  школі,  школа  стара,  колись  вона  була  гімназією.  На  території    дві  споруди.  Класи  з  першого    по  третій  навчалися  в  малому  двоповерховому  приміщені,  а  старші  в  великому  приміщенні,  теж  двоповерховому,  з  широкими  коридорами,  великими  вікнами.    
     Одного  разу  я  йшла  з  нічної  зміни,  зайшла  в  школу,  мала  здати  гроші  для  доньки,  на  обіди.  Це  було,  саме  сьомого  березня,  пригадую  зарплатню  ми  отримували  п`ятого,  чи  шостого  числа.  Тоді,  на  початку  дев`яностих,    була  більш-менш  стабільність.
       Напередодні  продзвонив  дзвоник,  останні  діти  в  класи  зачиняли  двері.  З  деяких  класів  хтось  виглядав  із-  за  дверей,  а  в  деяких  класах  було  вже  тихо,  напевно  зайшли  вчителі.  Я  встигла  віддати  донці  гроші,  не  поспішаючи,    поверталася      додому.  Біля  одного  класу,  на  дверях  мідна    позначка  «  7-Б»,    колом  стояло  восьмеро  дівчаток.  Вони,  як  і  всі  в  цей  день,  були  святково  одягнені,  в  білі  фартушки    й  коси  зібрані  в  хвостики  з  білими  капроновими  бантиками.  Та  видно  було  по  дівчатках,  що  настрій  в  них  не  найкращий,  не  святковий.  Пригнічені,  опустивши  голови,  вони  про  щось  шепотіли,  озиралися  навкруги.  Я  помітила  сусідську  дівчинку  Наталку.  Цікавість,  це  таке  відчуття,  що  часом  перемагає    людину  так  і  мене,  взяла  в  свій  полон.  Наважилася  підійти,  поцікавитися,  чому  не  заходять?  Адже  здавалося,  що  в  класі  вже  був  вчитель.  Наталка,  звичайно  всміхнулася  до  мене,  а  потім  ледь  зблідла  й    хвилюючись,  сказала,
-  Та  нас    хлопці  й  дівчата  не  впустили  в  клас..
Я  звичайно  здивувалася,
-  Чому,  щось  сталося?  А  вчителька  там?
-  Так!  Так!  Там  наша  класний  керівник,  -  прогомоніли  всі  разом.  
       Наталка,  взяла    мене  під  руку,  трохи  відвела  в  сторону  й  тихо  повідала    в  чому  ж  їх    провина,  що  не  впустили  в  клас.  Тим  часом,  ще  підійшло  два  хлопчики,  стали  осторонь,  позирали  на  двері  класу.  Я  зрозуміла,  що  це  теж  учні  цього  класу.  Тож  це  третина  класу,  мені  не  вкладалося  в  голові,  була  шокована  побаченим  й  почутим.  Ці  діти  здали  лише  по  два  карбованці  на  квіти  вчительці  (  в  той  час  ходили  радянські  гроші).  А  на  подарунок  треба  було  здати,  ще  по  десять  карбованців.    Батьки  цих  дітей,  не  мали  такої  можливості  відірвати  від  сім`ї  такі,  для  того  часу,  не  малі    гроші.  Адже  зарплатня  на  підприємствах  була  невелика.  Постоявши  пару  хвилин  з  дівчатками,  вирішила  дочекатися,  подивитися,  що  ж  буде  далі,  хто  їх    запросить  в  клас?    Хтось  з  дітей  чи  сама  вчителька?
 Пройшло,  ще  хвилин  п`ять,  можливо    й  більше.  З  класу  виглянула  вчителька,  привітно  привіталася,  а  потім  до  дітей,
-Ну  заходьте,  досить    вже  тут  стовбичити,  гомоніти.
 Учні,  опустивши  голови,  як  гусенята,  один  за  одним    поспішили  в  клас.  Я  відповіла  на  привітання    й  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,  не  стримавшись  запитала,
-  Вас  привітали  з  наступаючим  святом?
-Так,  так  !  -  відповіла  вона,  наче  трохи  розгублено.
-То  я  вас  теж  вітаю!    Вибачте,  мене  будь  ласка  та  я  вважаю,  не  варто  було  дітей  тримати  в  коридорі,  поки  вас  привітають,  -  не  поспішаючи  сказала  я.    Намагалася  дивитися  їй  прямо  в  очі,  щоб  пізнати  її  настрій,  адже  по  очах  людини  можна  дізнатися,    що  в  неї  на  душі,  чи  злість  й  зневага,  чи  тепло  й  щирість….
 Вона  в  клас  відчинила  двері,,  -  Та  це  ж  не  я,  це  ж    діти  так  вирішили…
Лукава  усмішка  -  лежала  на  її  обличчі,    вона  повернулася  до  дверей  класу.  Я  відчула,  як  прилинула  гаряча  кров  до  обличчя.  Напевно  очі  округлилися  від  здивування,  від  тих  почутих  слів.  Наважилася  зупинити  її  на  якусь  хвилину,
-  Адже  клас  –  це  сім`я,  ви  вважаєте  можна  ділити  дітей?  Ви  ж,  як  мама,  для  вас  всі  діти  мають  бути  однакові.  Вибачте,  ви  ж  знаєте  сім`ї  цих  дітей,  незаможні  і  напівсироти  є.
Вона  усміхнено  на  мить  застигла  на  місті.  Я  продовжила,
 -  Бажаю  вам  гарного  святкового  дня,  але  подумайте  про  те,  що  я  сказала.
Вона  ледь  перекосившись  на  обличчі  теж  побажала  мені  гарного  дня  й  зайшла  в  клас.
       Неначе  камінь  поклали  мені  на  плечі,  не  помічаючи  більше  нікого,  вийшла  зі  школи.  Гострі  думки,  немов  ширяли  спицями  під  серце  й  гул  в  голові.  Та,  як  це  можна?  Який  приклад  вчителька  подала  дітям?!  Чого  може  навчити  така  вчителька?  Що  на  душі  в  тих  дітей,  вони  й  так  ображені  на  злидняцьке  життя,  тепер,  ще  це  приниження.  Навряд  забудуть  діти  цей  випадок.  Маючи  в  своїй    сім`ї  троє  дітей,  я  добре  розуміла  тих  батьків,  що  не  були  спроможні  -  на  подарунки    здати  гроші..  В  той  час,    я  будучи  депутатом  міської  ради,  мала  відчуття  відповідальності  за    те,  як  і  чим  живе  містечко?  Що  буде  далі  з  країною?  Яке  життя  буде  в  дітей,  що  на  них  чекає?Я,    як  мама,  знала  -  бути  класним  керівником  й  так  себе  поводити  по  відношенню  до  дітей,  це  не  припустимо.  Це  ж  професія  вчитель  !  Це  має  бути  гордість  Держави.  Бо  вона  ж  друга  після  сім`ї,  яка  виховує  молодь.  Колись  ця  молодь  має  стати  їй  на  заміну,  врешті    згодом  ці  діти  будуть  будувати  майбутнє  України.  
                                                                                       2
       Пройшло  багато  років…  Всього  за  цей  час  сталося….  
 Розпад  Союзу.Ми  отримали  Незалежність.  В  очах  людей  світлини  надії  на  краще  життя.  Згодом  пережили  Помаранчеву  революцію,  після  якої,  ще  більші  розчарування  огортали  кожного  з  нас.
 По  країні  модним  стало  слово  –  «Дістало».  Багато  людей  вийшло  на  протести  від  зубожіння,  від  несправедливості,  життя  ставало  з  кожним  днем  гірше.  Знову  революція…  Революція  Гідності,  принесла  нові  розчарування.  Так  званий  брат  забрав  Крим,  війна  на  сході  країни.  Немов  провалля  чекає  на  нас,  хто  в  цьому  винен,  напевно  трохи  кожен  з  нас,  але  ж  риба  гниє  з  голови…
         Надворі  весна…  Напередодні  Міжнародний  жіночий  день  8  березня.  На  зупинці  людно…  Я,  як  пенсіонерка,  чекала  пільгового  автобуса.  Хоча  сама  категорично  проти  пільг,  краще  б  зробили  нормальні  пенсії.  Віддали  те,  на  що  кожен  з  нас  заслуговує,  відпрацювавши  майже    по  сорок  років,  а  хто  й  більше,  щоб  не  відчувати  себе  приниженим.
   Три  дівчини  підходили  до  зупинки,  про  щось  весело  гомоніли.  Я  стояла  неподалік,  звичайно  звернула  увагу,  в  мене  ж  онуки  є,  такого    ж  віку.  Дівчатка  мабуть  по  років  п`ятнадцять  –  шістнадцять,  всміхалися,  одна  до  одної.  Одягнені  доволі  гарно,  яскраві  коротенькі  курточки,  без  головних  уборів.  Ох,  ця  молодість,  всміхнувшись  -  подумала  я  -    які  чудові  роки!
Раптом  одна  з  них  голосно  запитала,  
-Ну,  що  всі  здали  бабло?  Лишилось  два  дні,  фактично  один,  коли  підемо  по  подарунок?
Одна  з  них  озираючись  відповіла,
-  Та  блін,  хіба  з  них  всіх  здереш,  я  вже  й  з  батьківським    комітетом  говорила,  щоб  посприяли  по  своїх  каналах.  Вони  нам    добавлять.  В  них  майже  штука  лишилася  з  тих,  що  на  ремонт  класу  здавали.
До  розмови  втрутилася  третя  дівчина,
-Ні!  Ну  не  фіга,  (оборзели),  замовляють  подарунки,  попробуй  догоди!  Мій  дід,  аж  за  голову  схопився,  коли  дізнався,  що  такі    гроші  здаємо.
-Ша  -  ша,  тихіше,  це  ж  своїй  класній,  а  іншим  вчителям  по  квіточці,  хай  вибачають,  в  них  є    свої  учні,-  пригнувши  голову  донизу  сказала  перша  дівчина.
 У  грудях,  аж  здавило  від  почутого.  Замовляють  подарунки!
Ось  і  пригадала  я  той  випадок,  коли  мої  діти  ходили  до  школи.
 Дожилися,  можна  сказати…  Сумно,  що  таким  стало  життя.  І  знову  я  повернуся  до  думки,  що  риба,  таки,  гниє  з  голови.  Чого  навчили  цих  дітей?!  Тоді,  ще  були  квіточки!  До  чого  ж  ми  дійшли  тепер?!  До  того  ж  всього,  ще  й  на  жаль,  ремонти  в  класах  за  батьківські  кошти  роблять.  А  де  ж  Держава?  Чого  чекати  далі?  Та  все  ж  душу  зігрів  спогад  за  онучок,  що  ходять  до  школи,  на  стільки  правду  говорили  доньки,  що  вчителі  попередили,  щоб  ніяких  подарунків.  Значить,  ще  не  все  так  погано,  не  всі  однакові.  Хоча,  хочу  сказати,  букет  квітів    на  свято  варто  подарувати,  як  другій  мамі,  яка  навчає,    вкладає  сили  в    виховання  кожної  дитини.

.                                                                                                                                                                              Березень  2018р
       

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786171
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.04.2018
автор: Ніна Незламна