Зайшовши в автобус, вона відразу побачила його. Він стояв і замрієно дивився у вікно. Так це був він, вимріяний у її мріях, виплеканий її надіями напротязі вже багатьох років.. Зупинилась неподалік. Чи від її пристрасного погляду, чи від якогось тяжіння почуттів, він повернувся і зразу ж заглянув в її карі очі.
Це був гіпнотичний погляд, який примушував все її тіло тремтіти і наливатися насолодою. Це була доля секунди, щоб знову поринути в ту далеку молодість.
Тоді вони зустрілися в драматичному театрі. Вона була студенткою, він уже працював в театрі. Розмову почали з незначного обговорення п"єси. А потім зустрічі...зустрічі..
Вона часто читала йому свої вірші. Він сміючись, називав їх дерев"яними, а потім довго дивився замрієно вдаль. В нього була безнадійно хвора дружина і вибору не було. І тепер, коли пройшло безліч років, здавалось ціле життя, вона знову дивиться на цей знайомий до болю профіль. Ці бездонні глибокі очі, які одним лише поглядом тривожать душу, заставляють зректися всього.
Зачесане набік волосся, придавало його обличчю ще більшої витонченості і краси. Здавалось, що вони розлучились лише вчора, що не пройшли ті роки розлуки, не посріблила сивина їхнього волосся. Немов згадавши щось, він знову глянув на неї.Глянув і вже довго вони дивилися один на одного, не проронивши ні слова.. Тільки погляд був глибокий, глибокий. Приблизившись , вона хотіла щось сказати, а може просто привітатися, але він підняв вказівний палець і легенько притулив до її гарячих. вологих губ. Тільки легенька усмішка прикрасила її лице, заіскрилися очі живильною силою, затанцювали легенькими бісиками. Вони стояли і мовчали. Він легенько водив пальцем по її губах, а потім вся долоня торкнулася її волосся і воно розлилося між його довгими чутливими пальцями . Потім, немовби ненароком, зачепили кінчик вуха, сягнули довгої шиї і знову винирнули у волоссї.
Ії голова наосліп гойдалася в такт його руки. Якесь давно забуте почуття знову піднялося з глибини душі і сказало: "Я ще не вмерло, я живу".
Автобус зупинився. Стрепенулась, немов прокинулась із казкового сну, але так недбало.Зовсім нехотілося пробуджуватись. Але треба виходити. Невпевненими кроками пройшла до дверей.Непам"ятаючи як, опинилась на вулиці. ВІн дивився вслід і не знав , що йому робити. З його рук випорхнула пташка, яку він ловив ціле життя.
Вона несміливо почала віддалятися від автобуса. Серце рвалось на частини, а ноги йшли вперед.
Автобус поїхав. Він стояв на стежині і дивився їй у слід. Щось дуже відчутне стокотіло її в душу і вона оглянулась. Знову побачила величну статуру свого кохання. Як їй хотілося кинутись йому в обійми, купатися в них не розлучатися більш ніколи. І вона зробила крок вперед. Ці кроки здавались вічністю між тими роками розлуки, КОжен крок був роком до їхнього зближення. Вона ні прощо не питала і нічого не хотіла чути від нього, Вона серцем відчувала, що він кохає її так вірно і чисто, як і вона його. І недовго думаючи, вони кинулись назустріч своєму щастю, своїй долі.
Розпроставши руки, він ловить її в свої обійми. І взявшись за руки, вони йдуть у безмежну даль назустріч долі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785227
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2018
автор: Надія Тополя