Зайду у сад і я вже не поет…
Тихо з деревами веду розмову.
Лишився недописаним новий сонет.
Душа бажає змін або обнови.
Що ж, відпочину від гарячого пера,
Нехай дерева в мені побачать свого.
Тим паче, що тепла весняного пора
Кличе мене від хатнього порогу.
Почути шепіт яблунь молодих,
Вишневу гілочку торкнутися рукою,
Забути про тривоги і про гріх
Та стати деревиною новою.
Стати в рядок поміж вишень,
А може ближче до старої груші,
Прожити деревом хоч ніч і день –
В живі заглянуть дерев’яні душі.
Так ми живі, ми рідні душі,
Хоч і по різному ідемо по життю.
Баланс природи я не порушу
Коли вітаюсь з персиком в саду.
Одна для всіх нас матінка природа,
Але умови різні, різні завдання.
Від їх німих - наїдок, насолода.
Для нас важливо вміння і знання.
У нас у кожного свої плоди:
Гіркі і кислі, солоні та солодкі.
Ідемо разом до кінцевої мети,
Бо пливемо в одній природній лодці.
Ростуть дерева, хворіють і вмирають.
Так і людина народиться, живе, помре,
Напевно і сумують і співають –
Є старше покоління, є і молоде.
Все як у нас, тільки німує сад:
Ми галасуємо, боремось, долаєм ,
Плодів чекаємо і бавимо малят,
А від роботи в саду відпочиваєм.
Мій тихий сад - природне диво,
До тебе йду у радість і в біду.
В саду я почуваюся щасливим,
Буває за віршами і з віршами йду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783211
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2018
автор: Не Тарас