«Дай мені кори, Березо!
Жовтої кори, Березо!
Ти ростеш над бистриною,
Росла, статна у долині!
Я зроблю легке каное,
Я зроблю стрімкий Чімаун,
Щоб він міг плисти по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Одяг свій зніми, Березо!
Скинь обгортку білошкіру,
Бо надходить тепле Літо,
З неба буде сонце гріти,
Тож вона тобі не треба!»
Окликав так Гаявата
У віддаленому лісі,
Над швидкою Таквамено,
Де пташки співали ніжно,
В Листя Місяці співали.
Сонце там, зі сну збудившись,
Піднялося і сказало:
«Глянь! Я Ґізіс, славне Сонце!»
Зашуміло гілочками
Дерево в ранковім вітрі,
Мовивши з легким зітханням:
«Ось мій одяг, Гаявато!»
Вмить кору ножем обвів він
Під найнижчими гілками;
Над корінням теж надрізав,
Так, що сік став витікати;
Від гілок і до коріння
Він кору розсік надвоє,
Потім дерев’яним клином
Зняв зі стовбура обачно.
«Дай гілок своїх, о Кедре!
Дай гілок гнучких, незламних,
Щоб міцним зробить каное,
Щоб стійким було зі мною!»
Крізь густу верхівку Кедра
Пролетів крик жаху й плачу;
Пролетів теж крик незгоди,
Та, схилившись, Кедр промовив:
«Ось гілля, о Гаявато!»
Він зрубав дві гілки з Кедра,
З них зробив кістяк-основу,
Склав, зігнувши як два луки,
Як два луки, склав їх разом.
«Дай коріння, о, Модрино!
Волокнистого коріння!
Щоб каное ув’язати,
Два кінці зв’язати разом,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І Модрина затремтіла
У ранковому повітрі,
До чола його торкнулась
І зітхнула у печалі:
«Що ж, візьми, о, Гаявато!»
З-під землі він вирвав жили,
Вирвав корені Модрини,
Щільно зшив кору корінням,
Тісно вкрив кістяк-основу.
«Дай мені смоли, Ялице!
Дай смоли мені й живиці,
Шви залити непроникно,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І струнка Ялиця хмура
Заридала в темних шатах,
Зашуміла, наче рінню,
І сказала з криком, з плачем:
«Ось живиця, Гаявато!»
Він зібрав живиці сльози,
Він узяв смолу Ялиці,
Змазав густо шви й щілини,
Щоб вода не проникала.
«Дай голок мені, Їжаче!
Всі голки, о Каґ, Їжаче!
Я зроблю із них намисто,
Поясок моїй красуні,
І дві зірки їй на груди!»
Із дупла Їжак поглянув
Сонним поглядом на нього
І метнув голки, як стріли,
Пробурчавши напівсонно
Крізь свої кошлаті вуса:
«Ось голки, о, Гаявато!»
На землі зібрав голки він,
Всі малі блискучі стріли,
В синє, жовте і червоне
Соком коренів забарвив;
Уквітчав своє каное:
Корпус – поясом блискучим,
На носу – ясним намистом,
Сяйні зірки дві на груди.
Ось березове каное
У долині, біля річки,
В глибині густого лісу;
Лісове життя у ньому,
Його чари й таємниці,
Легкість білої берези,
Непохитна твердість кедра,
Гнучкість мускулів модрини;
І пливе воно по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Не мав весел Гаявата,
Бо не мав у них потреби;
Думка за весло служила,
А бажання направляли;
Швидко, звільна – як воліє,
Вліво, вправо – як бажає.
Квасінда тоді покликав,
Друга Квасінда міцного,
Мовивши: «Очистим річку
Від дерев та перекатів».
Просто в річку дужий Квасінд
Хлюпнувся, неначе видра,
Як бобер туди шубовснув.
У воді він став по пояс,
По пахву він став у річці,
Плавав і шукав у річці,
Витягав гілки й дерева,
Гріб руками перекати,
Гріб ногами мул і заплут.
І поплив мій Гаявата
Вниз швидкою Таквамено,
Крізь крутіж і завороти,
Крізь глибини й мілководдя.
Поруч Квасінд, друг могутній,
Плив на глибі, брів, де мілко.
Вверх і вниз пливли по річці,
Тут і там між островами,
Ложе річки очищали
Від мілин, дерев, коріння,
Роблячи його безпечним,
Роблячи для всіх дорогу
Від джерел високо в горах
Аж до тихих вод Поватиньґ,
Аж до гирла Таквамено.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
7. Hiawatha's Sailing
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2018
автор: Валерій Яковчук