Є миті, коли ти не можеш комусь брехати.
Неправда стоїть, ніби кістка в подертім горлі,
Впиваючись голками в руки, серця і п’яти.
Зумисне чи випадком дивишся в очі чорні,
сурмлять у сумлінні скріпачені досі горни,
і ти відвикаєш поволі себе втрачати.
Довіра до сили магічної ошуканства –
як вічний Майдан, що запалює шини – дихай!
Жорства замість кулі – і жодних звитяжних шансів
супроти очей безтілесного Мобі Діка,
а втім, кожне око, як голка межи кутикул –
сповідна криниця віршованих тулумбасів.
Щоправда, і істина – теж не батьківська хата…
Краплина зі скроні полохає лан дзвіночків.
Довіра цукрує на серці старі стигмати.
Лишатись в коханих очах з кожним днем дорожче…
Та гірше од судного дня, мій Всебла̀гий Отче,
що знову я буду спроможна йому збрехати.
(2018)
Першоджерело російською мовою
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779988
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779931
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.03.2018
автор: Світлана Ткаченко