Є. К.
Як я впізнала того, хто живе в ілюзії,
Хто, так і не сприйняв себе самим, як є...
Хто відсилав назад усі дарунки долі,
І, нехтуючи випадком, чекав «своє-своє».
Утратив не контроль, а відчуття реальності.
Й байдужість взяв за щит виховуючи ту,
Хто не збігалася ніяк із спокоєм банальності,
В закриті двері стукала – створивши суєту.
Соромив простоту за те, що не злякалася,
Хоч то не перший крок, лиш сміху доброта...
Але. Ти ж звик усе життя боротися за жалощі...
А тут я:
без борні в кота і мишку,
із жартами прийшла! Сама!!
І ти смішив... Сказав, що я легкодоступна.
Сказав, що я мов танк, і це тебе лякає.
...вагалася півроку на дзвінок... бо я ж – підступна!
Та відступаю помилившись – ілюзій не тримаю.
Сховався в хатку з своїх правил, тож - живи щасливо!
Нехай насправді збудуться бажання: мрія в мрію.
Чи зрозумієш згодом дійсність – (кажуть, все можливо),
Хотіла лиш поговорить, та ти мав іншу віру...
(міру, шкіру чи офіру)...
Лиш я у твою справжність ніколи не повірю.
Та й ти мене навряд з поваги пригадаєш.
Привіт ілюзіям! Шануй дарунки долі.
Розвидниться, впаде полуда з часом... знаєш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779060
Рубрика: Присвячення
дата надходження 26.02.2018
автор: Яна Бім