У кожного своє життя /проза/

       Красне  літо,  мов  всміхалось…Сонце    височенько..      А  по  небу  ні  хмаринки…    Здалеку    чути  ґел  ґотання    гусей  переспів  півнів,  ,    перегавкування      собак..  Село  давно  проснулось…  Яскраве  сонце  заглядало  в  вікно,  промені  пригріли  обличчя….    Сашко,  кліпав  віями,  не  хотів  прокидатися,    не  кваплячись  потягнувся  в  ліжку.  Йому  минуло  дев`ять  років…  Як  добре  літом,  немає  підстав  кудись  поспішати.  Та  все  ж    вставати  треба  й    відразу  туди…  Звичайно,  як  завжди,  до    рідного  ставка.
         Лише  через  дорогу  пагорб,  а  за  ним    розлігся  широкий  став.  Краса  земна,    очей  не  відірвати!  Навкруги  нього  безліч    пишних  кущів    й    різних  дерев,  мов  на  сторожі,  як  охоронці.  Лише  де-не-де  рівний  схил  до    води,  квіти,  трави  до  самого  берега.  Дві  пари  лебедів  поважно  плавали  попід    плакучі  верби,  наче  ховалися  між  вітами,  які    купали    світло-зелені  листочки  в  воді.  Вона  чиста  -  чиста,  аж  дно  видніється.  Як  відразу  близько  підійдеш,    то  неподалік,  під  самий  обрив,    б`є  джерело,  станеш  ногами  в  воду,  вона  така  холодна,  наче  лід  прикладаєш.    Сонце    в  воді  купає  промені,  вона    ж  змінює  кольори,      то  стане  салатовим  ,  то  темно  -  зеленим  кольором.    А  часом  посиніє,  як  здалеку  подивишся,  наче  синє  море.
       Сашко  підійшов  до  ставка,  на  кладці  бабця  Марія  з  онучкою  Вікою  полоскали  білизну.  Бабця  викручувала  речі,  подавала  дівчинці  та  клала  в  таз,  все  поправляла  кучеряве  світле  волосся,  коли  нахилялася,  воно      спадало  на  чоло,
-  Доброго  ранку,  -  всміхаючись,  привітався    він  і    одягнений  в  шорти  та  футболку,  кинувся  у  воду.
     Віка  зморщила  світле,  в  веснянках    личко,  примружувала  очі  від  сонячних  променів,  морщила  носика,  всміхалася  до  хлопця,
-Бабцю,  я  теж  хочу  у  воду,  вона  ж    туди,  далі,    не  холодна,  ти  ж  знаєш!
-От  парочка,  як  Мартин  та  Одарочка,  не  можете  один  без  одного,  біжи,    тільки  ж  платтячко  зніми,  -    кивнула  рукою,  дала  згоду.
-Та  я  ж  без  купальника….      Правда  чужих  тут  немає,    -      тихо  сказала  дівчинка,    знімаючи  літнє,  квіточками,  платтячко.
-  Там,  ще  немає,  що  ховати,  рік  -    два  тоді  вже  будуть  рости  «бурульки»,-  всміхаючись  до  онучки  проговорила  бабуся.
   Займалася  білизною,  а  думки  про  життя  -  що  далі  з  них  виросте?  
 Вони  давно  живуть  по  -  сусідству    з  подружкою  Дариною,  яка  має  доньку  Олену    й  зятя  Григорія  та  цього  завзятого  хлопчика.    Лишилася  без  чоловіка  давненько  помер  -  від  запалення  легенів.
 Онуки,  як  кажуть,  ще,  як  сопливі  були,    змалку,  разом  в  піску,  на  городі,  чи  в  садку.  Він  біля  неї,  як  голуб  біля  голубки,  всі    її  забаганки  виконує.    Минуло    три  роки,  як  син    Марії  -    Сергій,  переїхав  в  містечко,  купив  там  дім,  тож  тепер  Віка  у    школу    ходить  в  місті.  А  Сашко,  кожного  разу,  як  зустріне  її  то  тільки  й  мови  коли  приїде  онучка?    Ця  теж  має  його,  можна  сказати,    за  брата    й  тепер,  як  тільки  літо,  тікає  з  міста  в  село.
Пройшло  чотири  роки….  Сашко  сьогодні  встав  раненько.  Відчинив  вікно,  свіже  повітря    підбадьорило.  Ласкаві    сонячні  промені  витанцьовували  на  підвіконні.  Він,  не  поспішаючи,  збирався  на  рибалку.  Його  мама  вже    вигнала  корову  на  пагорб,  чекала  череди.    До  обійстя  Марії  під`їхав  старенький  «запорожець»,  звідти  вискочила  Віка,
-  Доброго  ранку!  Тітко  Олено,  а,  що  Сашко,  ще  спить?    А  я  на  канікули  приїхала!  -  весело  й  жваво  щебетала  дівчинка.
О!  За  цей  час  попишніла  -  подумала  про  себе  Олена,  час  іде,    до  чого  ця  дружба  доведе?  І  ось  так  кожне  літо,  не  розлий  вода.    І,  як  він  все  сприйме,  коли    перестане  в  село  приїжджати?  Адже  на  календарі,  як  тільки  починалося  літо  обривав  листки  паперу,  рахував  дні,    ну  коли  вже  Віка    приїде….
               Яскраве  сонце  світило  в  обличчя….  Вони  сиділи  біля  ставка,  опустивши  ноги  в  воду…
-Ну,  як  справи?  –  спитала  вона..
А  він  всміхався,  довго  задивлявся  в  її  сині,  волошкові  очі,  опустив  погляд  на    округлені  перси,  почервонів,  
-А  в  тебе  веснянок  стало  менше,  погарнішала.
-  Та  ну  тебе,  -  зірвалася  з  місця,  миттєво  скинула  його  в  воду  і  відразу  відбігла,вже  неподалік  всміхалася.
-  Ну  от,  що  засумувала  за  пустощами,  -  обізвався  весело  з  води,  поправляв    русяве  волосся  на  лобі.
Крутнула  головою,  розсипавши  біляве  волосся  по  плечах,  не  поспішаючи  пішла  вздовж  ставка.  Ох  і  терплячий  -    думала  за  нього,  я  б  ото  вже  й    викупала  його,  якби  він  мене  так.  Сіла    на  ледь    обривчастий    берег,  висока,  шовкова    трава    лоскотала  ноги.  Вона  всміхалася  й  задивлялася  в  прозору  воду,  а  там  зграйки  маленьких  рибок,  наче  літали,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу.  Вода  від  вітру  злегка  рябила,  приваблювала  до  себе.  Перехопила  подих,  коли  побачила  величенького  карася,  який  підплив  і  наче  стояв  на  місці.  Озирнулася  до  Сашка,  кивнула  рукою,  той  вже  йшов  до  неї,  з  футболки  та  з  шортів  по  ногах  стікала  вода.
Вона  приклала  вказівний  палець  до  уст  й  тихо,  
-Тихо,  поглянь,  я  хочу  того  карася,  дістань  мені..
 Її    очі  іскрилися  веселкою,  бігали  по  ньому,  наче  шукали  розраду,    вкотре  поправляла  волосся,  заглядала  в  очі,  дарувала  усмішку.  Він,  як  покірний  слуга,  зняв  футболку,  тримав  у  руці,  похапцем  спускався  до  ставка  .  Ледь-ледь  пересував  ноги  у  воді,  намагався  не  зробити  тінь  на  рибу,  щоб  не  злякати  її.  Розставив  руки,  в  них  тримав  футболку,  розправив  її,  ледь  розтягнув,  придав  форму    рушника  й  миттєво  занурив  глибоко  у  воду,  враз  висмикнув.  Карась  підскакував  на  футболці,  дівчина    від  радості  запищала,    підскакувала.  Та  враз  похитнулася,  здалося    сіра  пелена  насунулась  на  очі,  у  вухах  задзвеніло…
Сашко    побачив,  як  вона    наче  поступово  втрачає  силу  в  ногах,  нахилялася  донизу,  миттєво  вискочив  з  води,  відкинув  рибу  в  сторону,    підставив  під  неї  руки,  поклав    на  траву.
               Уже    в  голові  прояснилося,  кліпала  очима,  Сашко  витирав  її  бліде  обличчя  мокрою  футболкою,
-  Ти  мене  чуєш,  Віко?  Чомусь  не  втрималася  на  ногах,  що  з  тобою?  До  того  ж,  ще  й  помарніла,  може  це  від  сонця?
Вона  труснула  головою,
-  Якесь    запаморочення,  напевно  від  сонця…
Відчула,  як    все  тіло  покрив  піт,  перед  очима  мерехтіння  мушок.
Сашко  уважно  дивився  на  неї  і  час  від  часу  кидав  погляд  на  сонце,
-  Не  поспішай  вставати,    полеж  трохи,  зараз  минеться.
Кілька  хвилин  мовчанки,  вона  дивилася  на  небо  й    від  нього  ховала  погляд.    Нарешті    відчула,  що  вже  має  силу  встати.  Зовсім    неподалік  від  них  виблискував  на  сонці  карась,  його  хвіст  раз  –  по  -  раз  здригався.  Де  й  поділась  її  веселість,  підняла  карася,
-Я  піду,  щось  трохи  кепсько,  напевно  перегрілася.  Приходь  ввечері  на  юшку,  бабуся,  ще  й  пирогів  з  капустою  напече,  ти  ж    їх  любиш.
Він  збентежено  кивнув  декілька  раз  головою,  дав  згоду.  Його  сумний  погляд  лежав  на    її  плечах,  адже  хвилювався,  йшов  слідом,  провів  до  самої  хвіртки.
       Бабуся    на  обійсті  за  великим  столом  різала  кропиву,
-О!    Щось  зарано  повернулася?!  Славний  карась,  що  хтось  з  знайомих  подарував,  чи  може  хто  з  чужих  рибалок?  -    засипала  запитаннями.
-  Та  ні  !  Це  мені  Сашко  піймав,  можна  сказати  руками,  так  уміло  футболкою  підхопив,  що  карасик,  не  встиг  виплеснути.  Якраз  буде  нам  на  юшку,  я  Сашка  запросила.    Бабусю,  пішли  до  хати,  я  тобі  хочу  дещо  сказати.
Здивовано,  в  той  же  час  уважно  поглянула  на  онучку.  Лише  тепер  помітила  легку  блідість  на    її  обличчі    й  розгубленість,  
-  Ну,  якщо    по  секрету,  тоді  пішли.
         Життя….  Вкотре  перевела  подих  бабця,  ось  і  онучка  вже  доросла,  чому    невістка  їй  нічого  не  розповіла  про  жіночі  секрети,  не  могла  збагнути.  У  кожного  свій  характер,  добре,  що  поїхали  жити  окремо,  спокійніше  на  душі,  вмовляла  себе.  Хоч  Катерина  була  й  непоганою  невісткою  та    мала  свій  погляд  на  життя.  Часом  весела,  часом  сувора,  а  то  було,  як  підмінять  її,  як  кажуть,    ні  з  того  ні  з  сього  стане  сердитою.  В  особисте  життя  сина  не  втручалася,  часом  вмовляла  себе,  хто  знає,  що  там  в  них,  краще  змовчати.  Часом  в  синові  бачила    характер  свого  чоловіка  ,  знала  його  запальний  характер,  тому  й  хотіла,  щоби  йшвидше  жили  окремо.  
 Сином    задоволена,  він    влаштувався  на  завод  водієм.  Тож  заспокоїлася,  робота  є,    хата  теж,  що  ще  треба,  хай  живуть.
Через  години  три  Сашко  відчиняв  хвіртку,
-  Добрий  день!  Ну,  як  там  Віка,  краще?  Відійшла  від  спекотного  сонця?  А  то..  я  оце  місця  не  знаходжу,  все  зазирну  через  паркан,  її  не  видно.  Може,  щось  треба,  то  я  гори  переверну  та  знайду,  тільки  скажіть…
-Та,  ні,  нічого  не  треба.  Все  гаразд!    Трохи  поспала…..  Все  минулося..  Заходь,  заходь  ,  будемо  обідати.  Зараз  я  її  покличу,    –  привітно,  з  усмішкою  запросила  Марія.
Віка    за  столом,  розповідала,  як  Сашко  зловив  карася,  а  потім  раптово,
-  Бабцю,  я  напевно  завтра  додому  поїду.  Хоч  до  школи,  ще  два  тижні  та  гадаю,  треба  підготуватися,  деякі  покупки  зробити,  тож  корову  будеш  завтра  пасти  сама,  боюся  на  сонці  перегрітися.
Марія  зрозуміла  онучку,  махнула  головою,  
-Гаразд,  тільки  одна  умова,  зберу  сумку,  Сашко  довезе  до  самого  дому.  Що  скажеш,  хлопче?
-  Та  я…  Що  ви  запитуєте,  я  завжди  -  за!  Хоч  дізнаюся  де  живе,  а  то  скільки  раз  в    містечко  їздив  і    ні  разу  в  них    не  був.  Можливо,  ще  знадобиться  колись,    щось  завезти,  то  я  завжди  готовий.  
           Місячна  ніч  за  вікном…  Тиша  нервувала  хлопця,  виглядав  у  вікно,  шукав  місяця,    думав  може  вповні,  що  не  спиться.  Напевно  поїздка  в  місто  не  дає  спокою,  вирішив  він.  Взяв    першу    книгу,  яка  потрапила  до  рук,  включив  настільну  лампу,  занурився  читати.

Прочитавши  кілька  сторінок,  сердито  відкинув  в  сторону,  ні  -  ні  в  цьому  віці  краще  про  кохання  не  читати.Подушкою  накрив  голову,  закрив  очі,    почав  рахувати,  як  бабуся  в  дитинстві  вчила.
       Вони  їхали  в  автобусі,  Сашко  спостерігав  за  кожним  рухом  Віки,  задоволений,  що  вдома  дозволили  поїхати.    Він  за  неї    на  пів  голови  вищий,  відчував  себе  охоронцем,    на  всіх    позирав  з  осторогою.    
     Катерина    радо  зустріла  дітей,
-  Ну  ти  вимахав  ,  вже  й  вуса  чорніють,  справжній  легень.
     Час  летів…  Віка  закінчувала  дев`ятий  клас,  мала  йти  вчитися  на  лаборанта.  Дівчина  помітно  підросла,    носила  коротенькі  спідниці,  хизувалася  красивими  ногами.  Обличчя    світле,  веснянок  майже  немає,  можна  на  пальцях  перелічити.  Вона  любила  дивитися  в  дзеркало  й  вкотре  думала-    ну,  що  хлопці,  що  вони  мені,  хоч  і  зачіпають  розмовами  та  з  ними  краще  не  зв`язуватися.  І  хто  придумав  дружбу,    кохання,  сімейне  щастя,  якась  дурня.
 Характером  дуже  змінилася,  принаймні  такі  висновки  робила  Марія,  дивлячись  на  неї.  Чому    така  дівчинка  стала,  відколи  рідше  приїздила  до  неї,  то  з  кожним  разом  становилася  черствіша,  десь  пропали  ніжності,  які  привила  їй  з  дитинства.  Напевно  вік  такий,  або  ж  гени,  адже  характером  ставала  дуже  схожа    на  невістку.
 Одного    літнього  вечора  Олена    прибігла  до  Марії,  сповістила,  що  дуже  погані  справи  з  Дариною,  адже  та    давно  хворіла,  доймав  тиск  та    й    роки    ж  не  молоді.  
     В  хаті  тихо…    Марія  присіла  біля  подружки,  вони  довго  згадували  молодість,  деякі  моменти  з  життя.  Дарина  тремтячою  рукою  взяла    за  руку,  схвильовано  сказала,
-  Я  тебе  хочу  попросити.  Не  знехтуй  моїм  онуком,  він  так  кохає    Віку,  я  знаю,  він  її  не  образить.  Пообіцяй,  що  ти  не  будеш  проти,  щоб  вони  побралися.
-  Та,  що  ти,  дорогенька,  хіба  ж  я  проти!  Я  бачу,  як  він  ставиться  до  неї,  тут  й  говорити  немає  про  що.    Я    б  теж  була  щаслива,  коли  б  Віка  пішла  за  нього,  знаю  він  буде  гарним,  надійним  чоловік.  Та  про    все  це,  поки  зарано  говорити,  вивчиться,  потім  армія,  якби  ж  Бог  дав  дожити…  
       В    той  же  рік  Дарина  померла.  Сашко  змарнів,  був  в  розпачі,  адже  дуже  любив  бабусю,  яка    ростила,  з  пелюшок  плекала  його.  До    всього,  ще  й  останнім    часом  хворів  батько,  виразка  шлунку  не  давала  спокою.  Віка  була  з  Марією  на  похоронах,  наче  приїхала  підтримати  Сашка,  але  чомусь  не  знаходила  слів.  Майже  весь  час    мовчала,  не  стало    тих  поглядів    з  співчуттям,  все  ховала  очі,  а  то  відводила  їх,  коли  він  дивився  на  неї.  Йому  здавалось,  що  він  її  втрачає,      в  душі  з  кожним  роком    все    важче  переносив    розлуку.
       Вдома  важко  без  його  допомоги  та  батьки    все  ж  відправили    хлопця  вчитися  в  КЕМТ  на  електрика.
       Вони    майже  рік  не  бачилися,  а  згодом  цілих  два  роки…    Він  писав  їй  листи  та  вона  рідко  відповідала,  напише  пару  рядків,    про  навчання,  про  погоду,  про  себе  конкретно  -  ні  слова.
     А  час  летів….  А  після  навчання  батьки  влаштували  її  працювати    на  завод    комірником.  Сашко  після  навчання    -  служив  в  армії.  Проводів  гучних  не  було,  адже  дуже  хворів  батько.  Олені    занадто    важко    справлятися  одній    з  хазяйством.  Вона    тепер  не  могла  уявити  життя  без  сина,  тільки  на  нього  й  надія,  що  прийде  з  армії  буде  жити  в  селі.  Він  служив  в  Німеччині,  звичайно  писав  листи    додому  й  до  Віки.  Та  ті  листи,  як  та  погода  восени,    рідко  були  теплі,    в  основному  прохолодні,  без  ніяких  слів  на  підтримку,  чи  то  хоч  би  одне  слово,  що  сумує  без  нього.    Відчував,  що    Віка  стала    балуваною,  адже  одна  в  батьків  й  жили  в  достатку,  ще  й  бабця  передавала,  яйця,  молоко,  не  говорячи  вже  про  всю  городину.  Та  все  ж  не  втрачав  надії,  що  вона  таки  буде  з  ним.  За  пів  року  до  кінця  служби  помер  батько,  в  цей  час  саме  проходили  навчання  в  лісі,    на  полігоні,  йому  дали  знати,  аж  через  тиждень.  Хлопець  важко  переніс  втрату.  Ніхто  й  не  подумав    йому  дати  дозвіл    –  на  кілька  днів  поїхати  додому,  адже  це  за  кордоном,  керівництво  тільки  висловило  співчуття  та  розводило  руками.
   Позаду  служба….  Сашко  стояв  на  порозі    хати  з  букетом  квітів.  Катерина  зміряла  з  ніг  до  голови,
-О  відслужив?!  Вітаю!  А    Віка  в  подружки,  тут  неподалік.  Може  пізніше  зайдеш?
Хлопець  здивувався  такому  прийому,  адже  стільки  часу  не  бачилися.  Тож  з  квітами…  може  б  запропонувала  почекати.  Не  знав  куди  себе  подіти,  чи  повертатися,  чи  присісти,  тут  на  обійсті.  Аж  раптом  заскрипіла  хвіртка.  Віка    підходила  не  поспішаючи,  хитро  позирала,  всміхалася,
-А  приїхав!  От  пропаща  душа,  чому  не  приїхав  на  похорон  рідного  батька?!  Мовчи  -мовчи,  зараз  скажеш  не  пустили,  або    ще  щось  вигадаєш..
Поцілувавши  її    у  щоку,  віддав  квіти.  Вмить,  як  дзиґа  крутнулася,
-Ну,  до  чого  такі  ніжності…  Ти,  що  прямо  з  потяга  до  мене?!    Ха!    Це  ж  треба,  такі  почуття…
Катерина  всміхалася,  спостерігала,  як  донька  зустріла  хлопця,  але  до  хати  його  запросила.
   Пройшов    лише  тиждень,  Сашко  вже  працював  на  вокзалі  електриком,  спочатку  щодня    з  села  їздив  на  роботу,  а    згодом  два  дні  працював  і  мав  два  дня  вихідних.  Важкі  дні,  не  досипав,  роботи  вдома  не  початий  край,  що  таке  в  селі  без  батьківських  рук,    напевно  кожен  знає.
Віка  не  давала  Сашкові  слова  «чекати«  ,  то  ж  з  хлопцями  зустрічалася,  але  постійного  не  мала.  Напевно  тому  Катерина    не  відказала  йому,  коли  він  дав  зрозуміти,  що  хоче  посватати  доньку.  А  можливо  мала  розмову  з  нею,  бо  та  тільки  всміхалася,  та  хитро  позирала  в  його  сторону.
     Сонце  ховалося  за  обрій,  небо  переливалося  темно-  синім  та  червоним  кольором….  Вони  стояли  біля  ставу,  він  ніжно  обіймав  за  плечі
-Віко,    ти  ж  знаєш,  я  з  дитинства    тебе  кохаю…
Запала  тиша…..  Раптом    здалеку  закричала  качка,  дівчина  наче  стрепенулася,
-  Не  лякайся,  що  замріялася?!  Чуєш,  підеш  за  мене?
То  були  перші  медові  поцілунки  в  уста.  Вона  не  пручалася,
-  Все  одно  треба  йти  заміж,  хтось  це  все  придумав,  любов,  сім`ю,  щастя,    але  я  згодна!
           Через  пів  року  відгуляли  весілля…    Життя  продовжилося,  але  кохання    для    Сашка    не  стало  солодом.  Адже    Віка  не  погодилася  піти  винайняти  квартиру,  жили  з  її  батьками.  Відразу  звикнути  до  сімейного  життя  важко,    можливо  коли    б  були  вдвох,  то  й  відносини  б  були  інші.  В  домі  всім  керувала  теща,  якій  було  все  одно,  чи  зять    поїв  ,  чи  поспав.  Одне  бажання,  щоб  більше  приносив  грошей  та    з  села  привозив  -    все,  що  бачив.
         Воно  б  нічого  та    вдвох  наодинці  з  Вікою  майже  не  залишалися,  вона  часом  хизувалася  перед  ним,  що  не  дуже  хотіла  йти  за  нього  заміж,  але  ж  чому  не  відмовила?    Зізнань  в  коханні  від  неї  ніколи  не  чув  та  мав  надію,  що  подорослішала,  адже  сімейне  життя,  це  не  пустощі,  як  в  дитинстві.    Та  згодом  зрозумів,  що  зробив  помилку,  то  вже  не  та  Віка,  що  була  в  дитинстві.  Хіба  про  таке  життя  він  мріяв?  Звичайно  ж  ні.  Ті  колючі  слова  тещі  та  тестя  -  «Тебе  ніхто  не  питає,  як  має  бути,  чи  буде..»,  його  пригнічували,  ніхто  не  рахувався  з  його  думкою.  Хоча  тесть  часто  був  у  відрядженні,  він  працював  на  заводі  водієм,  достатньо  було  побути  ввечері  всім  разом  вдома,  щоб  відчути  приниженість,  вкотре  виставити  себе    господарями.  Його  скрізь    всі  називали  Олександром  та  тут  він  залишався  Сашком,  немов  якимось  хлопчиськом.  Теща  не  працювала,    кожен  крок  тримала  під  контролем,  де  поставити  капці,  чи    посадити  в  городі  тільки  там  квітку,  де  вона  дозволить  і    часто  за  спиною  слова  -  »  А  ти  тут  хто?!».  Звичайно,    все  розумів,  тому  не  раз  вмовляв  Віку    винайняти  квартиру,  щоб  жити  окремо  та  все  було  марно.  Про,  що    було  говорити  з  нею,  як  тільки  батько  в  відрядженні  -    біжить  спати  до  матері,  наче  мала  дитина.  Усмішка  на  обличчі,  до  півночі  біля  екрану  телевізора.
 Він    два  рази  на  тиждень  їздив  в  село    допомогти  мамі  по  господарству,  завжди  привозив  продукти.    Інколи    бракувало  часу  та  намагався    все  зробити  вчасно.  
 Минув    рік….    Народилася  дівчинка,  яку  теж  назвали  Вікою,  так  захотіла  теща  і  це  обговоренню  не  підлягало.  Донечка  -    спокійна  дитина,    це  подобалося  Віці,  адже  вона,  як  і  раніше  любила  поніжитися  в  ліжку.  Багато  часу  йому  доводилося  приділяти  маленькому  сокровищу,  так  інколи  він  її  називав,  коли  гуляв,  годував  та  міняв  підгузки.  Літом  -    хоча  і  в  село    їздив  було  легше  та  взимку    набагато  складніше.  В    його  обов`язки    входило  два  рази  на  день  палити  пічку,  адже    хата    шлакова,  холодна,  ще  й  не  маленька.  Це  не  мало  значення,  чи  в  вихідний  день  ,  чи  то  в  робочий.  Теща  вважала,  що  в  домі  жінки  цим  не  повинні  займатися,  де  б  це  видано  було,  щоб    її  донька,  чи  то  вона  дрова  носила,  коли  є  зять.
         Коли  донечці  виповнилося  три  роки,  померла  бабуся  Марія.  Тепер  біля  мами  в  селі  по  –  сусідству  ніхто  не    проживав,  у  Сашка    боліло    серце  за  неї.  Адже  тоді  був  спокійнішим,  знав,  що  поряд  з  нею  ця  мила  й  добра  старенька,  яка  їй  стала  наче  рідною.
     Олена  давно  -    при  нагоді  відкладала  кожну  копійку,  щоб  купити  в  містечку  дім,  адже  багато  людей  виїхало  з  села.  Що  їй  тут,  одній  залишатися  жити?  Від  кого  чекати  допомоги?      Хазяйство,  город    щодня  обходити  важко,  вже  не  те  здоров`я,  не  молоді  роки.  Згодом    вона    продала  свій  будинок.  На  околиці  містечка  Олександр  сам  вибрав,  для  неї  будинок,    невеликий,    з  літньою  кухнею.  Задоволений,  тепер    їздити  недалеко,  менше  хвилювань  за  маму..
   Одного  зимового  вечора  на  залізниці  дуже  сніжило,  утворився  колапс    для  руху  потягів,  не  працювали  стрілки.  Всіх  працівників  після  роботи  попросили    піти  на  чистку  снігу,  хоча  б  на  пару  годин.    В  цей  день  саме  чергував  Олександр,  він  цінував  свою  роботу,  був  відповідальним,  не  зміг  залишитися  осторонь.
   Близько  півночі  повертався  додому,  зморений,  в  промоклих  чоботах.  Тихо  постукав  у  вікно  до  Віки  та    вона  напевно  міцно  спала,  бо  було  тихо.  Вже  кругом  хати  розчистив  сніг,  щоб  зігрітися,    наважився  знову  постукати  в  двері.  Відчинила  теща,
-  Що  нагулявся!  Йди  туди  звідки  прийшов!
Здивовано    здвигнув  плечима,
-Я  був  на  снігоборотьбі,  тож  бачите  засипало,    на  станції  потяги    стоять.
Теща  стала  в  дверях,  схилившись  до  стіни,
-  А  мені,  що  до  твоїх  потягів,  це  відмовка,  що    ще  придумаєш?!
     Терпець  урвався,  зблід,    скільки  ж  можна  терпіти    це  приниження,  різко  вийшов  з  обійстя.    Але  куди  йти  ?!  На  вокзал,  мокрим?!    З  роботи  хтось  побачить,  соромно.  До  околиці  міста  далеко,  снігу  намело  вище  колін  тайі  крізь  одежину    до  тіла  вже  давно  пробрався  холод.В  одній  із  кімнат,    в  сусідів  горіло  світло,  може  до  них  зайти?!  Вагався,  вже  сам  себе  заспокоював,    але  ж    тітка  Тоня  привітна  жінка,  може    дозволить  переночувати?  
   Тоня  сиділа    дивилася  кінофільм  й  одночасно  в`язала    шкарпетки,    почула  стук  у  вікно.  Здивовано  подумала,  хто  б  це?  Та  напевно  хтось  із  своїх  раз  собака  не  гавкає.    Звичайно  жінка  здивувалася  та  запросила  до  хати.  В  цей  день  онуки  пішли  додому  спати,  тож  місця  було  достатньо.  Олександр  розхвилювався,  тремтів,  аж  цокотів  зубами,  коротко  сказав,
-  Був  на  снігоборотьбі  після  роботи,  а  вони  не  пустили  до  хати.
Тільки  похитала  головою,  швидко  зігріла  хлопцеві  води  відігріти  ноги,  дала  нові  шкарпетки,  напоїла  чаєм  з  медом.    Більше  запитань  не  задавала,  по  –  сусідству  все  видно,  як  ставилися  до  хлопця  й  так  дивувалася,  що  на  скільки  часу    мав  терпіння.  Сама  працювала  на  залізниці,  тож  для  неї  не  дивина,  щоб    після  роботи  людей  посилали  на  снігоборотьбу.
   Надворі    ледь  посвітліло,  Олександр,  подякувавши,  пішов  додому.
   Стукати  не  довелося…  В  їхній  кімнаті  біля  дверей    на  нього  чекала  валіза.    Віка  ніжилася  в  ліжку,  доня  солодко  спала.  Він  тихо  почав  розмову,
-  Вікусю,  я    був  на  снігоборотьбі,  розумієш.  Твоя  мама  не  повірила,  не  впустила  мене.  Мусив  попроситися  до  сусідів,  бо  замерз,  як  цуцик,  до  того  ж  ноги  промочив.
Вона  зневажливо  кинула  погляд,    потягуючись,  зловтішно  усміхалася,  
-Ой,  ой…    Думаєш  душу  розворушив?  Чекаєш,  що  зараз  розплачуся…    Раз  на  тиждень  можеш  до  доньки  зайти,  щось  принести,  а  зараз  забирайся!  Нам  немає    більше  про  що  говорити…
Олександр  ніжно  взяв  її  руку  з  хвилюванням,  умовляв.
-Віко,  але  ж  ми  маємо  обов`язково  бути  разом,    в  нас  дитина,  ми    маємо  виховати,  бути  відповідальними  за  її  життя.  Адже  мріяли  жити  щасливо,  ти    пригадай,  як  нам  було  добре  разом  в  селі,  пригадай!    Давай  підемо  на  квартиру,  в  мами  є  трохи  грошей,  згодом  купимо  дім,  чи    квартиру,  що  захочеш.  Адже  ми  кохаємо  один  одного!
Вона  сіла,  звісивши  ноги  до  підлоги,  дивилася  у  вікно,
-Слухай,  то  було  дитинство.  Оті  слова;  кохаєш,  щастя,  яке  в  бісу  щастя?!  Ти  прямо  розумник  і  знаєш,  що  таке  бути  щасливим?    Я    хочу  краще  вдягатися,  ходити  в  кафе  з  подругами,  замовити  там  все,  що  захочу,    тоді  я  буду  щасливою.  А  для  цього  треба  гроші,  вважаю  будуть  гроші,  тоді    і  буде  оте  щастя.  А  в  тебе  тільки  робота  та  дім,  з  тобою  нудно.  Йди,  це  зайве,  не  треба  умовлянь,  я    і  без  тебе  буду  щаслива.  А  за    Вікусю,  не  хвилюйся,  он  баба  з  дідом  є,  будуть  бавитися.    
     Він  спішив  додому…  Ні,    сльозам  волі  не  давав,  здавалося,  вони  десь  самі  пособі  зникали,  хоча  горло  здушило,  хотілося  кричати,  ридати.  Та,  ні,  я  ж  чоловік,  маю  взяти  себе  в  руки.  Втішав  себе,  добре,  що  сьогодні  вихідний  й  дороги  трактор  чистить,  значить    автобусом  доберуся  швидше.  
     Це  був  сюрприз  для  Олени.    Хоч    й  бідкалася,  що  дитина  буде  зростати  без  батька  та  намагалася  підтримати  сина.  Щоб  не  падав  в  відчай,  життя  продовжується,  тим  паче    знала,  що  донька  його  любить,  тож  з  нею  бачитися  буде.
   Життя  змінилося….  Зробив  вдома  євроремонт  і    в  літню  кухню  провів  опалення,  Олена  хотіла  жити  окремо,  гадала  так  буде  краще    обом,  адже  він  не  хлопчисько,  а  чоловік,  тож  рано  чи  пізно  знайде  собі    пару.
       До  донечки  він  приходив  раз,  а  коли  й  два  рази  на  тиждень,  вона  завжди  зустрічала  його  радо.  Ходив  з  нею  гуляти    в  центр  містечка,  в  парк,  часто  балував  іграшками,  купував  деякі  речі.  Віку  не  завжди  заставав  вдома,  а  коли  зустрічалися  то  лише  вкотре  розумів,  що  вороття  не  буде.  Аліменти  вона  завжди  отримувала  вчасно,  до  того  ж  непогані,    на  той  час  на  залізниці    працівники  перейшли  на  бригадний  метод,  завдяки  якому  отримували  гарну  зарплатню.  Вона  відразу  покинула  роботу,  займалася  вихованням  доньки,  на  її  місце  пішла  працювати  теща.
         Олександр  інколи  мав  бажання  поговорити,  помиритися  та  коли  бачив  Віку  на  підпитку,  а  часом  заставав  з  цигаркою  мовчав,    не  впізнавав    в  ній  ту,  яка  була  мила,  щира,  якою  жив,  кохав.
         Три  роки  поспіль  провідував  доньку,  яка  його  завжди  чекала.  Здавалося    все    купив  до  школи  та  все  одно    донечці  поклав    на  долоню      сто  гривень.  
-  Хай  там  будуть,  віддаси  мамі,  вона  щось  купить  тобі.  .
Вікуся  так  схожа  на  нього;  русява,  смарагдові    очі,  овал  обличчя,  усмішка,  тільки    трішки  від  мами  взяла    веснянок  .  
-Тату,  мама  казала  собі  хоче  купити  нову  футболку,  таку  з  блиском,  забере  гроші,  побачиш..
Серце  облилося  кров`ю  та,  що  поробиш,  підморгнув    й  мовчки  стиснув  кулачок  з  грішми,
-Віддаси,  добре?
       Після  першого  дзвоника    в  школі,  він  запропонував  піти  в  кафе  та  Віка  не  захотіла,  але  дозволила  з  донькою  погуляти  до  вечора.  Він    справно,  раз  на  тиждень  приходив  до  школи,  забирав  до  себе  на  декілька  годин.
       Віка  згодом  пішла  працювати,    торгувала  в  одній  із  «ракушок»  на  базарі  продуктовими  товарами.
     Одного  осіннього    дня  ,  Олександр    чекав  доньку  під  дверима  класу.  З  сусіднього  класу  вийшла  дівчинка,  видно,  старша  за  доньку  на  пару  років.  Вона  в  руках    несла  ранець,  схвильовано  тормосила  ним,  не  могла  закрити.  Він,  з  усмішкою  на  обличчі,  запропонував,
 -  Що  замок  -  змійка  барахлить?  Давай  допоможу,  ось  тут  біля  вікна.
Вона  здивовано  поглянула,
-А  зможете  зробити?  Стільки  раз  кажу  мамі,  що  заїдає,  а  вона  каже  треба  новий  купити,  а  грошей  немає…
Він  відразу  витягнув  з    кишені  пасатижі,  намагався  придавити  «собачку»,
-А,  що  тато  не  міг  зробити,  чи  десь  у  відрядженні?
-Та  ні,  тата  немає,  він  нас  давно  покинув.
Раптово  задзвенів  дзвоник,  він  поспіхом  закрив  замок  –  змійку.
В  коридорі  з`явилася  темноволоса,  на  зріст  височенька,  жінка,  в  руках  несла  декілька  книг,
-  Доброго  дня!  
І  вже  до  дівчинки,  -  Що  Таню  знову  проблеми  з  замком  -  змійкою?
Та  кивнула  головою.
-  Дякую  вам,  -  звернулася  до  нього.
-  Та    нічого,то  пусте,  гадаю,  ще  трохи  послужить.
Навпроти  них  відчинилися  двері,  юрбою  діти    товклися  один  поперед  одного,  кожен    намагався  першим  вискочити  з  класу.
     Він  зачастив  до  школи  і  таки  дочекався    одного  разу  Таню,  з  якою  вирішив  дочекатися    її  маму.  Так  вони  познайомилися,  Олеся  була    родом  з  іншого  села,  заради  роботи  в  місті  винаймала  квартиру.  Вона  викладала  географію  та  природу.
     Пройшов  майже  рік    знайомства.,  Олександр,  в  основному  після  занять,  Олесю  та  Таню  проводив    додому.  Разом  чаювали,    дівчинка  тягнулася  до  нього,  він    це  бачив  і  таки  вирішив,  що  не  хлопчик  бігати,  вже  мабуть  треба  попросити  руки.  Олеся  ввічлива,  серйозна  жінка,  добре  розуміла,  що  весь  вік  одна  жити  не  буде.  Зважила  всі  «за»    і  »проти»  коли  дала  згоду  на  пропозицію.  Тим  паче  їй  здалося,  що  зустріла  свою  долю,  пишалася  Олександром.  За,  що  б  не  брався,  в  руках  все  (горіло  )до  того  ж  не  палив,    не  зловживав  алкоголем.  
Олена    задоволена  вибором  сина,  відчувала,  що  ця  жінка  буде  його  любити  й  шанувати.    Таня  ввічливо  спілкувалася  з  новою  бабусею,  часто    з  нею  проводила  час.  Дівчинка  вихована,  Олена  інколи  дивувалася,  порівнювала    відношення  цих  двох  дітей  до  себе,  робила  висновки,  що  все  ж    мати  освіту,  бути  вчителем,  в  сім`ї  -багато  грає  ролі.  
Не  пройшло  й  двох  років,  як    помер  батько  Віки.    Сергій  приховував  хворобу  печінки,  рак  здолав    менше  чим  за  три  місяці.
Звичайно  ж,  Олександр  не  міг  стояти  осторонь,  як  годиться,  все    в  чому  міг  допомагав.  Віка  була  в  відчаї  та  трималася  гордо,  хоча  проблем  навалилося  багато.  Закрутилося  в  неї  життя,  неначе  летіло  в  прірву,  нестача  грошей  -  тиснула  за  горло.  Адже  звикла  жити  краще,  тепер  одні  розчарування.  Вирішила  продати    свій  дім,  окремо  купила  хатинку  для  Катерини  й  собі  двокімнатну  квартиру,    в  одній  з  п`ятиповерхівок.  Та  це  тільки  на  пів  року,  весь  час  бідкалася  матері  за  гроші,  що  недостатньо  для  життя.  Катерина  в  свою  чергу  посилала    до  Олександра  за  допомогою,  хоча  він  справно  сплачував  аліменти.  
Одного  разу  Олександр  провів  доньку    додому,    до  самих  дверей.  Віка  відразу  відчинила  двері,  наче  чекала  на  них,  
-  Може  зайдеш?
-  Хіба  на  пару  хвилин,  треба  бігти,  вдома  чекають,  -    все  ж    поріг  переступив.
-Ой,  хто  тебе  там  чекає!  Своєї  дитини    не  маєш,  а  спішиш.
Він  розвернувся  до  дверей,
       -  Це  наші  справи,  в  мене  є  донька  тут  і  є  там.  Це  не  твої  справи  врешті,  зараз  нелегкий  час  для  країни,  не  знати,  що  буде  далі  з  роботою.  Ти  коли    небудь  думала  про  те,  що    я  можливо  попаду  під  скорочення,    аліментів  не  будеш  отримувати  таких,  як  маєш?  Чи  ти  взагалі  ні  про,  що  не  думаєш,  а  живеш  так,  як  і  раніше,  тринькаєш  гроші  направо  й  наліво.  Я  дитині,  що  треба  куплю,  але  грошей  тобі  більше  давати  не  буду,  зрозумій  в  мене  є  сім`я,  тож  надалі,    як  ти  кажеш,  на  мої  подачки,  не  розраховуй.  Зрозумій,  у  нас  тепер  у  кожного  своє  життя,  як  не  прикро  та    ти  сама  цього  захотіла,  -  знервовано  поспішив  до  дверей.  
     Віка  продала  мамину  хатину,  знову  жили  разом,  іншого  виходу  не  було.  На  базарі    багато  грошей  не  заробиш,  стала  скупляти,  фрукти,  ягоди  возити  на  продаж  в  Київ.
   Пройшло  більше  десяти  років….
Олександр,  вперше  за  скільки  років,  стояв  поруч  з  Вікою.  Вони  благословляли    доньку  в  нове  життя,  весілля  гуділо.  Віка  хотіла,  щоб  він  був  на  весіллі  сам,  тому  після    поздоровлення  молодих  в  кафе,    відразу  повернувся  додому.  Він  зі  стороги  уважно  придивлявся  до  колишньої  дружини,  чи  змінилася    і  в  яку  сторону,  в  кращу,  чи  в  гіршу?  Ні,  його  серце  не  тьохнуло,    як  колись.  Як  добре  склалося  все,  що  я  таки  пішов,  тепер  свого  життя  не  шкода.  Адже  в  мене,  є  дружина,  яка  цінує  мене,  іще  є  одна  донька,  яка  теж  скоро  вийде  заміж.  Ніяк  не  міг  зрозуміти,  чому    Віка  стала  такою?!  Адже  її  життя  щасливим  напевно  не  назвеш.    Останні  роки,  зі  слів  доньки,  як  той    холодний  вітер,  все  сама,  зневага  до  всіх  чоловіків.    Хіба  що    в  котрий  раз  посидіти  в  кафе,  розважитися  з  черговим  знайомим.  І  весь  час  десь,  то  в  Москву,  то  в    Київ  на  заробітки,  бо    тільки  й  мови,  чого  тут  сидіти,  треба  заробляти  гроші.  А  хіба  в  грошах  щастя?  Вкотре  запитував  себе…і  тут  же  давав  відповідь,  ні  напевно  коли  маєш  кохану  людину.  Яка  поруч  всміхнеться  і  привітно  загляне  в  очі,    поділиться  своїми  роздумами  та  проблемами,  щось  порадить  й  зігріє  своїм  поглядом.  Ото  напевно  справжнє  щастя.  
                                                                                                                                                                                                 Лютий  2018р
 



                                               

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778919
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2018
автор: Ніна Незламна