Давно це діялось. В одному великому українському селі жила сім’я: тато Михайло, мама Катерина та їх троє дітей – семирічний Іванко, шестирічна Зореслава та п’ятирічна Ірина. Годував сім’ю город, на якому щороку батьки вирощували різні овочі, й лан, в який засівали жито. На подвір’ї за хатою Михайла й Катерини містився розлогий сад. У ньому, в теплу пору року, виростали й набирали соку у свої тіла яблука, груші, сливи та вишні. Перед хатою стояв, наче козак у дозорі, горіх. Під ним була лава і стіл, за яким іноді збиралася родина. У будні всі її члени дружно працювали, у вихідні відпочивали і так собі жили, й, можна сказати, не бідували.
Та одного літа прийшла в їхній край біда. Сорок днів і ночей без упину йшов дощ. Вужі, змії, ящірки спустилися з гір, поповзли до селища шукати прихистку. Пристрибали жаби. Оселилося кілька земноводних і в обійсті Михайла та Катерини. За якийсь час вони поїли всіх сонечок-жучків, які тут водилися. Попелиці ж, якою сонечка-жучки харчувались, це було тільки на руку. Її намножилось, вона з’їла майже все жито в полі та фрукти в саду.
Зажурились Михайло з Катериною. Чим тепер діток годуватимуть? Як зиму переживуть? Багатьом родинам сутужно було того року, харчів не ставало.
Якось, це було ранньою осінню, хлопчик вийшов у двір і побачив бабусю, що стояла перед їхньою брамою. Вона була худа і чорна.
- Що ви хочете? - спитав її Іванко.
- Водички попити, хлопче. І хлібчика хоч окраєць з’іла б. Давно в дорозі. Всі запаси їжі, які мала зі собою, закінчилися.
- Я дам вам води. А з хлібом у нас сутужно.
- То, може, якийсь фрукт є чи овоч?
- Є трохи яблук та груш у льоху. Не знаю, чи батьки дозволять взяти.
- А чому лиш трохи?
- Не вродив урожай, попелиця поїла.
- А де ж родина сонечок-жучків у той час була? Чому попелицю не знищувала?
- Сонечок-жучків з’їли змії, вужі, ящірки та жаби. Налізло їх в село цьогоріч незчисленно.
- Ой, - скрикнула бабця і сіла на лаву, що стояла із зовнішнього боку двору, недалеко від брами.
- Вам погано?
- Нічого, нічого, хлопче. Трохи закололо під ребром, зараз перепочину й піду собі.
Стало Назаркові шкода старенької. Кинувся він до хати.
- Мамо, я дуже голодний. Дайте мені грушку й яблучко. Будь ласка!
- Добре, - сказала вона і принесла дитині з льоху два фруктики. Налив він ще й води в горня і з тим вийшов надвір.
- Помию на дворі, - кинув матері, - і з’їм там.
Кинувся хлопець до бабусі, дав їй грушку, яблуко й горня з водою. Жінка підняла голову, взяла фрукти, напилася води, подякувала дитині й умить перетворилася на молоду красиву жінку. Назар аж рота відкрив із подиву.
- Дякую, тобі, хлопче, - мовила, - за те, що ти змилувався над старою немічною жінкою. Насправді, я фея. А феї можуть чинити дива. У вашому селі мені дозволено зробити одне чудо. Проси, що хочеш.
- Чи можете ви повернути у наш край сонечок-жучків? – спитав Назар.
- Так. Можу зробити так, що вони знову тут оселяться, і ніхто більше їх не знищить. Городи, сади та луки будуть захищені від попелиці.
- Ви є справжньою феєю?
- Найсправжнісінькою.
- І ви зробите так, що бедриків не будуть поїдати жаби та вужі?
- Звісно. Бо від нині їхня кров матиме неприємний смак і запах. Тож хижаки більше не матимуть бажання ними ласувати. Бувай, дитино!
Промовила це жінка й пропала. А фрукти, які їй приніс Іванко, лишилися на лаві і горня ще, тільки без води. «Значить, мені не примарилось? Фея таки була?» - подумав хлопець. – Воду випила!» І це справді було так. Бо від того дня сонечка-жучки стали інтенсивно розмножуватись, їх більше ніхто не поїдав. Навіть лапою чи іншою частиною тіла не торкався. Бо після їхніх відвідин на шкірі лишалася жовта рідина. Її випускали жучки зі своїх маленьких колін. Ця рідина не тільки залишала слід на шкірі, вона ще й неприємно пахнула. Отака, малята, історія. Який висновок можна зробити з цієї казки? Правильно. Добро породжує добро. Тож робіть його!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775329
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)