«Хто ти єси?»
«Вітер».
«Хто ж Ти?»
«Звище Мати...»
Взявсь я Тобі навесні коси заплітати...
(Обер-прокурори радять: руки б таким одбивати.)
Вчила моя мати
«брешеш» не казати.
Носить сімдесят — і решту:
ні в однім не ходить «брешеш».
Серце!
Чи ти спало?
Рано в сонце встало:
Та, що звище, — несполучне
до зорі ще поєднала...
Встав і я — зорею рано
Не мучив, ніби не бив я:
Та й цей світ ще полюбив я,
Став цим світом п’́яний...
«Хто ж ти?»
«Вільний вітер...»
«А ти?»
«Божа Мати.
Вийди-но на гору.
Словом заговорим.
Як не вцілиш серцем в Серце —
Може бути горе...»
Чібіс піє, ой-ле... Диха духом поле.
Осінь прийде, Божа Мати:
Чи ж повернеться мені коси розплітати?..
Встань, серце, хита́нне.
Піднімись, як рана, рано!
Я зволоживсь, отягчивсь —
Став цим світом п’яний...
«Хто ти єси?» «Серце.»
«А ти?» «Серце-Мати.»
Як же стану я мовчати,
правду не казати??
Отягчились діти-люди,
І роки сидять в них, знають:
Ходять, правди не говорять:
Со-вісті не мають...
Стану, звище Мати,
В серці я мовчати.
Взявся ж Тобі навесні
коси заплітати...
Не жалко всіх п’яних.
Не жалко померти.
Жалко те, що поєдналось
У Серці, роздерти...
«Хто ти єси?» «Серце!»
«А ти?» «Серце-Мати!..»
14.08.2005, початок Успенського посту
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774659
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.02.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович