Вітри гойдали, чорні хмари,
Сосна схилилась, в сірій імлі,
Перед очима, мов примари,
Летить лахміття, аж до землі.
То не лахміття, одежина,
Ось так раптово, на голові,
Вишита ненькою ожина,
На материнськім рушникові.
Йшов на війну матуся дала,
Його той вибір, все ж схвалила,
Ледь - ледь торкнулись, уста чола,
Й сама так гірко затужила.
Тож відчувала, не побачить,
Він нее повернеться, на поріг,
Лиш примовляла – Син, треба жить,
Це тобі буде, як оберіг.
Тіла рзкидані по полю,
Когось нема, як розпізнати?
Хто загубив, тут свою долю?
Її рушник… пізнала мати.
Стоїть одненька, трава в крові,
Квола, аж ноги підкосились,
Кричать далеко… десь журавлі,
Трави сльозами обросились.
31.01.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774506
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2018
автор: Ніна Незламна