Сни Феліції

Я  повертаюся  знову  до  цієї  розритої  могили.  Цей  образ  не  полишав  мене  років  п’ять,  а  може,  й  більше.  Вві  сні  хтось  муштрував  мене,  простягав  невидимі  руки,  та  я  шла  назустріч  примарному  голосу.  Через  кілька  митей  він  ставав  натужним  криком  трави.  Ти  знаєш,  як  вона  кричить?  Ні,  зовсім  безшумно.  Вона  сичить  тишею,  яка  потім  вибухає  всіма  жахіттями,  всіма  втратами,  образами,  страхами  з  попередніх  життів.  Я  чітко  усвідомлювала  свою  постать,  вона  була,  мов  камінь,  але  то  було  нечуттєве  сприйняття,  надто  візійне.  Й  згодом  коливання  зілля  сфокусувало  все  на  собі,  щоб  вибухнути  насиченим  розумінням.  Я  поверталася  ні  з  чим,  з  ногами,  обмащеними  в  червоному  грунті.  Він  нетутешній,  я  знала,  та  ми  поріднилися  впродовж  ходьби.  Може,  то  були  атоми  крові,  або  пил  чужої  планети.  
Ти  теж  був  чужим,  Іншим,  був  відчайдухом,  що  перейшов  межу,  перейшов  кордони,  але  ти  завжди  будеш  дворушником,  житимеш  розірвано,  бо  так  розірвало  твою  душу,  коли  ти  біг  звідти;  перед  поверненням  сюди  дерева  з  чужої  землі  хапали  рукави  твоєї  сорочки,  тож  клапті  майорять  досі  там,  а  ти  все  кажеш,  що  то  –  листя.  
І  так  я  бачу  ясно  нас:  ти  –  в  полоні  горизонту,  вдивляєшся  вперед,  а  я  -  в  панічному  страху  перед  вертикаллю,  вона  залякує  мене  Вічністю,  в  якої  немає  керунку  іншого,  ніж  Любов.    

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773872
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2018
автор: Олена Ганько