Темна вежа на горі.
Хтось стоїть в вікні її.
Хоче собі на біду
Впасти камнем у пітьму.
Місяць світло направляє,
Його очі просвітляє.
Може бачити почне,
Що не треба це усе.
Але ні, у нього горе,
А страждань аж ціле море.
Невзаємне, бач, кохання
Не притупить це бажання.
Це така безмежна мука.
Постріли у серці стука.
Мозок дим пускать почне,
Щоб закінчить це уже.
Ноги падають згори.
Руки теж ідуть туди.
Так, кінець. Він вже летить.
Скоро прийде вже ця мить.
Десять, дев'ять, вісім, сім...
Робить це він назло всім.
Він помре - вони вжахнуться.
Як же жаль! - всі схаменуться.
Як же ж Я його любив,
А він нащось себе вбив -
Скаже Бог. Його ж життя,
Хоч було, та без пуття.
Краще стало? - Бог спитає,
Та покращень там немає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772716
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.01.2018
автор: Майя Калинская