Усе тлінне, зникає, заледве цей рух помічаєш.
Серед тисяч кімнат розсипається замок піщаний.
І життя день за днем протікає швидкою рікою.
Раптом стіни зникають, вся планета лежить під тобою,
Понівечена криком жорстоким й наповнена простором тіл,
Бездуховних, порожніх.
Не повірю ніколи, що ЦЬОГО хтось хотів!
Топить хвилею нас. Захлинаюсь брудною водою.
І зникає все швидко, і зникаєш і ти вслід за мною.
Хтось метелику якось прим'яв його трепетні крила.
Він не думав, що квітка якась десь чека його пилу.
А тієї квітки зів’ялої ніхто не подарує дівчи́ні,
Не зустрівшись із коханим, вона не народить дитину,
І не виросте хлопчик, й не стане фахівцем медицини,
І від СПІДу не зможе придумать простої вакцини,
І гуляє зараза, і всі люди застигли в безсиллі,
А від того це все, що зім’яв хтось метелику крила.
А кінець починався в красивому, ясному світі,
Де співали пташки і цвіли на галявині квіти,
Де небесна блакить простяглася над золотом поля,
Де у розкоші слів два закохані серця говорять,
Де немає біди, де у кожній душі цвіте ранок,
Де між ніжності тіл зародилося пристрасть й кохання.
Хтось чогось не сказав, хтось чогось не дочув, не побачив.
Ти метелику щастя й краси в цей момент не пробачив.
Хтось метелику якось прим'яв його трепетні крила.
Він не думав, що квітка якась десь чека його пилу.
https://www.youtube.com/watch?v=ilYqOYUeflY
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771725
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2018
автор: Алла Гонда