Весна. Ніби ніколи й не було зимового сну. Ніби не прийде знову. А може й справді? Так хочеться пити кожну хвилину цвітіння і кожен промінь сонця. І справді мало? Тільки не зараз. Весна все виправдовує. Весна дарує щедро.
Маленькі білі квіточки хилять голівки до зелені трави, що тільки з’явилася. Початок надихає і обіцяє. Такий пишний і соковитий, такий свіжий і невинний. Початок. Для мене?
Моя весна. Найкраща, найяскравіша. Занадто голосна. Хіба? Чому ж поруч немає нікого? Де люди? Куди поділися? Тільки птахи довкола сповнюють простір співом і радістю. Щоб приховати чого бракує? Щоб не помітила, що не чути слів? Тільки мелодія щебету і плюскіт води.
Але де ж та водойма? Де та спокусливо чиста вода, коли так мучить спрага? Не видно. Але ж чути? Чи то всі оті барви засліпили? Але ж немає темряви? Тільки сліпуче різнобарвне світло без меж. Можна тільки вгадати напрямок, обернутися, пошукати.
Але чомусь ця проста дія виявляється недоступною. Звідки заціпеніння в час пробудження? Моя весна стає чужою? Але чому? І для кого?
Та поки тільки легка хмарка набігла на небо. Поки ще можна вповні поглинути навколишню красу. Зараз вона вся моя і ніхто не зможе відібрати мить насолоди.
Скільки квітів наді мною! Яке блакитне небо! Я не зможу охопити все, але очі мої відкриті, а голова піднята вгору. І все ж руки не дотягнуться до квітучих гілок, очі сліпить яскраве сонце, а шию звело.
І все ж я відчуваю що жива. Це особливе відчуття, таке гостре, що витискає сльози. Радості? Болю? Не можу згадати. Щось пробивається у мій простір підземним джерелом так тихо і обережно. Хочеться відігнати, але те, що наближається неминуче, воно вже майже тут.
Я ж чую шепіт листя і голоси струмків. Птахи вже стомилися від щебету, чи то мої вуха переповнилися звуками. Так спокійно і радісно. Вже не болюче яскраво, а все ж безмежно ніжно.
Я лягаю на траву і вона приймає у свій килим і огортає ніжними дотиками. На небі білі хмарки ледь розчиняють безмежну блакить. Це схоже на сон.
А може й справді сон? Не відчуваю власних кінцівок. Мої руки можу тільки побачити. Що ж це? І де я взагалі? Досі це було не важливо, але тепер вже не можливо викинути з голови.
Чарівне видіння починає розчинятися. Білі квіти осипаються з дерев зовсім як…
Сніг!? Чому так холодно? Пелюстки засипають мене, от-от сховають під своєю вагою. Їх так багато. Чому так швидко? Я не хочу!
Біль у всьому тілі. Хтось трясе мене і плескає по щоках. Щоки чомусь горять вогнем.
Хто це? Що ? навіщо? Хай іде геть! Не хочу!
Сад чорніє і темніє. Його скоро зовсім не буде видно. А я? також зникну? Чи ні? І чого хотіла б дужче?
Мене підхоплює вихор і несе кудись як листочок, що необачно полишив свою гілку. Я не хочу! Я не можу це зупинити!
Але мене ніхто не чує.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771638
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2018
автор: Траяна