"У дитинстві,так років в десять,ти обожнювала Новий Рік. Лише і робила,що чекала його з року в рік,щоб наїстися мандаринками до посиніння,щоб прикрасити ялинку різнокольоровими вогнями,щоб святкувати це свято із найдорожчими людьми,щоб зустріти магію... "
"Десь у п'ятнадцять під бій курантів ти ревіла у подушку і заздрила друзям,адже ті,як вони виразилися «зняли хату»,авжеж за гроші батьків, і святкують разом...разом з алкоголем,який винесли з дому,і на п'яну голову роблять дурниці. А ти проклинаєш батьків,які сказали,що ти ще замала для цього... Але через тиждень,місяць,рік ти вдячна ,що все-таки залишилася дома. І... потроху перестаєш вірити у диво."
"Зараз тобі двадцять з хвостиком. Ти вчишся в іншому місті чи країні. Ще декілька годин до 00:00,а ти сидиш і допиваєш пляшку дешевого шампанського чекаючи бій курантів,щоб привітати Новий рік у самоті...адже батьки чи родичі далеко,у друзів свої плани,а хлопець... Напередодні свята він сказав,що святкуватиме в іншому місці. А далі все пішло-поїхало. Слово за словом – сварка... і рішення,яке приведе вас двох до кращого життя... Він спокійно зібрав свої речі, кинув ключі від квартири на стіл у кухні та попрощавшись з тобою обернувся та пішов...пішов з твого життя. А ти із якимось сумним полегшенням видаляєш номер його телефону і спокійно забуваєш про нього...ніби вас ніколи і не існувало... А зараз ти допиваєш дешеве шампанське,бо на дороге грошей би не вистарчило, до остатньої краплини, дивишся на годинник і вирішуєш прогулятися ..."
І... на, що я надіялася? На всесвітнє чудо? Та і, що мало б бути під цим значенням —"диво"?
Господи,дівчино,ти дурна! Новий рік...це просто... свято,а не час для магії. Хоча, і магії не існує. Це просто дурний міф.
Та навіть маленької милості не було... цього року ще ні разу не випадав сніг...і навряд чи випаде.
Йдучи по пустих вуличках з парою трійкою перехожих...чому я так боюся зустрітись з ними поглядом? Боюсь,що побачу у кольорових очах...страх...надію чи,може, презирство? Насправді я й сама не знаю...напевно боюся очей щасливих,які говорять без парочки липових фраз,які віддзеркалюють душу. Напевно боюсь я дізнатись,що все у цьому світі не так, не так як в книжках,поемах чи композиціях музики...Хоча, я і так розумію, що усе не так,як у вигаданих світах.
Я хочу знову повірити в диво, але... Двадцять три роки... потрібно вже дивитися на світ без рожевих окулярів, без оп'яніння цікавими книгами, без серця,що тихо так шепче:» Ти вір і все буде!».
Я ще деколи,як дурочка, вірю... Вірю,що у світі може бути так,як в книжках,як написано в великих романах чи в фантастики трилогіях. Як співається в прекрасних піснях.Як в думках перед сном,де живеться краще,ніж у реальності.
Телефон показує,що ще година до «всесвітньої магії»,а я сиджу на лавці у не засніженому парку і чогось чекаю...чомусь ноги не можуть мене підняти,а серце кричить :» Сиди!»...а я його слухаю і чемно продовжую сидіти...хоча сама підніматись і кудись йти не хочу. Та і куди мені йти,у пусту не мою квартиру? Ні, я краще посиджу тут...
П'ять...десять...двадцять і ще двадцять хвилин... вже пройшло і я потроху перестаю відчувати пальці на руках,напевно я їх все-таки відморозила...Ну,а на що я надіялась вночі у нуль градусів без рукавиць. Стискаю руки у кулаки,дмухаю пару раз на них своїм теплим диханням,а потім суну їх у кишені своєї зимової куртки. Головою все сильніше втискаюсь у шарф,Господи,я схожа на курку.А шапка все нижче сповзає до моїх брів,очей.
- Дівчино,з вами все нормально? – чую я тихий басистий голос. Дістаю руки з кишень,поправляю шапку та дивлюся на людину,що стоїть навпроти. Хитаю головою і бачу,як хлопець,на вигляд мій одноліток, сідає на лавку коло мене. – Ви ж не проти,якщо я присяду?
- Та ні...
Чомусь я і насправді не проти...Але мене інтересує одне питання:» Чому у новорічну ніч він,як я перебуває у самоті?»
- Агов, ви мене чули?
Він до мене щось говорив? А я...перебуваючи у своїх думках його не чула.
Тут я бачу перед своїм носом...як повільно падає сніжинка і розумію,що почав падати сніг. Піднімаю очі до неба... і справді...маленькі пухнасті сніжинки спускаються з неба.
- У вас красива посмішка.
Я подивилася на хлопця. Ще ширше посміхнулася... і він у відповідь також посміхнувся...а потім зробив те,на що я не очікували. Він відкрив рот і почав ловити сніжинки язиком...Пам'ятаю як я це любила робити і не гаючи ні хвилини почала ловити сніжинки так як хлопець.
Весь парк залився сміхом двох незнайомих людей,які сміялися один з одного...і над собою. Нам подобалася ця мить. А потім нас перервав салют... Який означав, що прийшов Новий Рік.
"Не обмінявшись телефонами...не знаючи імені один одного дівчина з хлопцем покинули тепер засніжений парк окутаний їхніми спогадами,їхнім сміхом та невеличким щастям.Не знаючи один одного,двоє молодих людей розійшлися,але вони вірили,що одного разу знову зустрінуться. "
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770429
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2018
автор: Віта Королюк