[i]І роки ідуть і забути впору.
І летять птахи — за міста й світи.
Та живуть у грудях блакитні гори.
Все ж живуть. А значить пора іти.[/i]
Кілометри сотень доріг і вулиць розплетуться косами між зірок, я б пішла за ними та й не вернулась, полетіла б зграєю ластівок. Їм не треба дому, їм хмар достатньо, розсікають крила вітри й світи… Я така ж як ви, я вже майже здатна залишити все і вперед іти. Я стомилась просто — усе по колу, на стіні акрилом руденький кіт…
А у клітці ребер — зелені крони, проглядають віттям своїм на світ.
* * *
Я була малою і щось там сталось. Не згадати давню оту біду, тільки враз приснилося (може, здалось?) — сосни-свічі вбрані в шорстку кору.
Дивний ліс то був — ні людей, ні птиці — янтареві краплі і неба синь… Під ногами глиці ворсинки-спиці… Павутинки срібні і дзвін вершин… Там немає злості і зла немає, тепла хвоя, сонце і вітру спів…
Я туди хотіла, немов до раю із холодних мокрих лютневих днів.
Я туди хотіла і ліс озвався. Молодим пагінням проріс з грудей. І зостався. Вічно. В мені зостався.
Промінь-ключик від золотих дверей.
Я туди тікала, як було важко. Доки були сили, туди ішла.
А коли не стало, то серце-пташку залишила там посеред гілля.
* * *
І збігали дні, я уже й забула. І росли роки, як трава росте. Все ставало важче, не все збагнула, а збагнула — пізно і знов не те. Біготня за чимось, робота, справи… Лиш би все спокійно і без сварок…
Знов по линві йти, не боятись лави, знов зриватись вниз, мов сухий листок, знов згорати там на безглуздий попіл, прокидатись з подивом: бач, жива. Укладати мир і гадати, доки, помирати під черговий скандал…
* * *
Кілометри сотень доріг і вулиць зазирають нишком в моє вікно…
А вони питаються про минуле і шиплять в майбутнє, що я ніхто. А вони розказують про монашок, і про дурку —
[i]де б ще
тобі
іти…[/i]
Закривати очі, молитись важко: [i]«Боже, збережи мене, поможи».[/i]
Тут холодний вітер і білі стіни, тут мене нема і мого нема. Повертатись пізно у другу зміну, рано йти зі звичним: [i]«Щасливо, мам»[/i]. І просити — тільки одне у неба — щоб спокійно, щастя — то вже пусте.
Кореняться сосни у бронхи й вени і шумлять гілками в сплетіннях сфер…
* * *
Я тебе зустріла погожим ранком. Звідкіля ти, хто ти — не знала ще. Небо розкололося синім дзбанком на «було» і «стало» косим дощем. Ми того не бачили, не збагнули. Ми тоді й не зналися до пуття…
Ну а потім раптом не розминулись всім на зло світанкам і всім ночам.
І за це довіку я вдячна небу, за хвилини радості і журби…
[i]Лиш одне прошу я, як в бога, в тебе: не люби лишень мене, не люби.[/i]
Можеш бути лютим, смішним, шаленим, поламати можеш усі мости, тільки слів, що сонцем горять в легенях не кажи, будь ласочка, не кажи. Не давай причини горнутись ближче, не давай повірити, що комусь я потрібна: дивна, смішна, незвична, я ж — як за соломинку — відзовусь. Я боюся — як я боюся, боже! — закохатись в тихе твоє тепло, не знайти у ньому тебе [i]живого.[/i] Полюбити дзеркало, може, скло.
Знаєш, я би плакала і сміялась, цілувала тихо у кутик губ, тільки страшно мало мене зосталось, розлечуся в попіл, у тихий звук. Тільки страшно мало на двох тримати, на сніданки, каву, важливе все…
Не кажи, не змушуй мене тікати, хай усе залишиться, так як є.
* * *
Кілометри сотень доріг і вулиць... Ластівки згорають у сяйві сонць.
Я б із ними геть — та й не повернулась… Тільки там немає твоїх долонь.
Тільки там нема…
І гілля у грудях шурхотить тихесенько: [i]«Не спіши…»[/i]
За вікном розкинувся пишний грудень, серце-пташка горнеться до душі.
Надівати крила і не злітати — проростати пір’ям, немов земля, і уже й не знати, а сподіватись, рахувати кроки, що до кінця…
* * *
Вітер, стіни — треба, ти знаєш — треба. Тут мене немає, тут наче сном.
Надівати крила — в порожнє небо…
[i]Ну а сосни пахнуть твоїм теплом.[/i]
* * *
Я прийду, над вечір, можливо, пізно, я вернусь з-за краю, з чужих земель і попрошу тільки одне у міста, зрадженого міста моїх пісень, і попрошу тільки одне у сосон (для крилатих, знаєш, усе мости) —
ті слова, що раптом приносять осінь
не кажи, будь ласочка,
[i]промовчи.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.12.2017
автор: Marika