Киньте місто і хаос - поїдьте в село,
Там за безцінь руйнуються хати,
І цілюще повітря крилом, як веслом,
Розтинає лелека строкатий.
Смичуть гуси за чуб молоді спориші,
Барвить літо в червінь полуниці,
Ген за верби-кущі, як відрада душі,
Річка піниться, грає, іскриться.
Чорну одіж свою із легкого плеча
Кине ніч. І розляжеться спокій.
Зависають у тиші і довго звучать
Чиїсь дальні неспішливі кроки.
І як в доброму сні стане принцом жебрак
На землі, що ясна й первозданна,
Пахне медом вода із простого відра,
Із простої криниці - не з крану.
А коли по садах об осінній порі
Млосно мружаться яблука й сливи,
Запитання бринить: який дурень прорік,
Що не має село перспективи?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767068
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2017
автор: Валентин Довбиш