Вже вкотре знов смурніють небеса,
Вже вкотре листя землю покриває,
Осінній сум в повітрі зависа
Та сльози ллє душа, та серце крає.
Дерева - наче пам'ять, навкруги
Набридле листя спогадів скидають.
Чи душу визволяють від туги,
Чи розум від скорботи визволяють.
Кохання наче йде на ешафот -
В червоно-золоте багаття вбрання,
В іронію жалобних позолот...
Те золото - загибель для кохання.
Тоді буває - плаче й чоловік -
Та не сльозьми з очей, а кров'ю з серця,
Що ллє на душу зчавлену потік,
Та не лікує - ще сильніше рветься.
Палає осінь - то й нехай горить,
Що не існує вже, чого позбуто,
Та й не болить нестерпно кожну мить
Фантомним болем знищена спокута
Тієй людини, що давно нема,
Коханої, що начебто кохала,
Та раптом зникла наче жартома,
І душу на шматочки розірвала!
Вони перетворились на пташки,
Щоб наді мною звільнено кружляти,
Немов співати реквієм тяжкий
До того, як у вирій відлітати...
Реальність відібрала майбуття -
Нема емоцій й слів для спілкування
Не може повернути й каяття
Довіри, щирості, надій, кохання.
Вже вкотре осінь безнадійно ллє:
Нема тієй, що рідна і привітна!
А пам'ять стогне та не віддає
Кохання, що навічне й безпросвітне.
Воно лише у пам'яті живе -
З реальністю конфлікту набуває,
Та це вже доля - це вже не спливе!
Чи вб'є, чи воскресить - ніхто не знає...
І десь по цій землі ти ходиш теж,
Та листя і тобі шепоче тихо:
Ти йдеш до щастя, до кохання йдеш!
То хай твій шлях вже оминає лихо!
©~GV~13/23.10.17/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766232
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.12.2017
автор: Gnat Valjorny