Ліс... Сьогодні захотілося відчути його душу, його подих, його безтурботність.
Передвесіння мить... Тиша... Спочатку ти мрієш про нього і твої мрії линуть у саму глибінь, в саму неприйдешність. А потім... Потім ти реально відчуваєш себе в лісі. Ти бачиш, як сонечко кидає свої золоті промінчики крізь крони сторічних дубів і кленів. На повні груди ти вдихаєш це повітря і забуття... Але ти не спіши- це тільки мрії. Мрії, які людина плекає, леліє. Вони тихо підкрадаються, гублячи останню нормальну прийдешність, заплутуються в помислах душі, а потім уже їх не спинити. Адже вони вже не можуть жити без без волі, без відчуття польоту, без крилатості помислу. І ці мрії спішать перетворитися в реальність бездумно, без єдиної задоринки.
І я лину , я спішу в казку загадковості цього лісу. А поруч з тобою безтурботна молодість, подих весни, перше кохання...Ти так спішиш, що і не помітипа, як заблукала в саму серцевину пробудження цієї краси.
Ліс ще лежить, як оголений красень під рудоватим покривалом своїх тенет. Його милозвучне потягування і краса розпростертого тіла навіває млосну жадобу до цвітіння. Тихий стогін бринить десь там в глибині недр, немов джерело нуртує,прориваючись назовні. Яка блаженна мить чути цей стогін, впиватися ним і відчувати велич його статури.! Як хочеться впасти на це зманіжене теплом і ласкою тіло і забитися в гармонійному екстазі почуттів!
Як хочеться самому пробудити цього красеня, напоїти живильною силою і, щоб його краса розквітла в твоїх руках і щоб ніхто крім тебе не міг сказати:"Це зробила я! Це моє творіння! це моя наснага! Це моє кохання!"
Ти спішиш і навіть не відчуваєш, як уже стоїш біля цієї спокійної тиші, захлинаєшся цілющим повітрям. Ти підставляєш свої груди ніжному жотику перелесника, який погойдує ще сумні не прозрівші дерева і захвачує тебе в свої обійми. І ти спочатку пручаєшся, думаєш, що вистоїш і не піддашся цим пестощам. А потім ти відчуваєш,як летиш разом з ним у вічність. Дерева, взявшись за руки погойдуються разом зі мною в такт якоїсь досіль незнайомої мені мелодії. І я лину, лину, стаючи навшпиньки, підтягуючись все вище і вище , і вже губи тягнуться до поцілунку, а ти вже не бачиш його, а тільки відчуваєш, що він десь поруч і вже розпростер свої обійми, щоб залюбувати тебе, твої помисли в свої бажання. І я не можу , а може просто не хочу протистояти його волі. Він заполонив мою душу і вона, не слухаючи мене виривається назустріч цій загадковості. Я ще довго стою похитуючись в такт цієї мелодії, і ще довго моє волосся перебираютьчарівні думки цього загадкового лісу.
Спокій... Яка чудова мить - спокій і тиша!...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766189
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.12.2017
автор: Надія Тополя