Весь тиждень небо супило брови, морщило чоло, розтирало своїми сірими кулаками по обличчі сльози, які збігали з його голубих оченят. Чому? Бо його покинуло сонечко. І п’ятирічна Злата весь цей час не виходила гуляти надвір. Ввечері недільного дня вона спитала маму:
- Чому на вулицях нашого міста мряка поселилася? Куди поділося сонечко?
- Не знаю, дитино. Може, воно втомилося й відпочиває, а, може, за щось образилося на людей і тому не виходить.
Дівчинка задумалась. В понеділок повела її мама в дитсадок. Ішли кожен під своєю парасолькою. Дощик усю дорогу співав їм, але не веселої, і той спів будив сум у душі дитини.
Та коли вона переступила поріг кімнати, в якій була перебувала її група, то забула про дощ і хмари, бо зустріла своїх друзів. Дівчинка була активною на занятті з розвитку мови, яке проводила вихователька. Вона склала аж два речення про квіти. На занятті з образотворчого мистецтва Злата натхненно малювала гномика. Він у неї вийшов кумедним, з широким носиком і товстим животом, але очі в гномика були добрими.
В обід діти, споживши їжу, лягли в ліжечка. Злата знову почала думати про сонечко. І приснилось дитині, як здолав її сон, що вона йде в дитсадок, з неба ллє дощ, як це й було вранці, але йде Злата дорогою не з мамою, а сама. І наздоганяє її гномик – мокрий з голови до ніг, бо в нього немає парасольки.
- Ставай під мою, - пропонує йому Злата. - Ти ж у дитсадок тьопаєш?
- Так.
Підійшов гномик ближче до дівчинки, притулився до неї і каже:
- Золоте в тебе серце, дівчино. Як звуть тебе?
- Злата.
- Й ім’я тебе підходяще. Знаєш, я міг би виконати одне твоє бажання.
- Жартуєш?
- Зовсім ні.
Дівчатко задумалось. Попросити шоколадку з горішками? Морозиво? А, може, нову сукню чи книжку з казками? Велосипед? Телефон? Ні, не те. Одне ж бажання можна задумати. І тут дівчинку осінило:
- Я би хотіла, - мовила вона, - щоб сонечко вийшло. Без нього сумно якось.
- Гарне твоє бажання. Чув я, що це свіило хворіє зараз. Але його можна вилікувати.
- Як?
- Хорошими справами. Особливо помічним для світила є добро, яке чинять діти.
- То, виходить, і я можу вилікувати сонце, якщо зроблю щось добре?
- Це дійсно так.
- Гм… Що ж я можу такого зробити?
- Потрібні три добрі справи. Одну ти вже зробила – взяла мене під парасольку.
Гномик сказав це і зник. Після цього Злата почула голос виховательки:
- Діти, час вставати!
Дівчинка розплющила очі.
- То це був тільки сон? Гномик насправді не розмовляв зі мною? Шкода. Значить, я не зможу вилікувати сонечко.
Коли малята рушили до столів, щоб з'їсти підвечірок, рудоголовий Антон підставив ніжку Івасеві. Хлопчик упав, вхопився за коліно і почав скиглити:
- Болить! Болить!
Злата підійшла до Іванка, обійняла його й покликала виховательку.
Галина Василівна прибігла, оглянула ногу.
- Здається, нічого страшного не сталося. Ти можеш згинати коліно?
- Так.
- Зараз ми покличемо медсестру, вона помаже місце забою кремом, і нога перестане боліти.
Вихователька послала няню за Ольгою Йосипівною. Вона прийшла й помастила Івасику коліно. Хлопець перестав скиглити, але тонкі слізки продовжували котились по обличчю Іванка. Хлопчику не так боліло коліно, як те, що Антон вчинив йому кривду. Злата захотіла втішити Івася. Вона згадала, що мама запхала в кишеньку її куртки льодяник. Тож побігла в роздягалку, витягла його й дала Іванкові.
- Бери, - мовила, - він зі смаком апельсина.
- Дякую, - сказав їй хлопчик і слізки перестали вистрибувати з очей.
Після підвечірку малята пішли до спортивної зали. Вихователька кидала їм м’яч, а вони його по черзі ловили. Злата жодного разу не схибила. Степанкові ж ніяк не вдавалося впіймати руками м’яч. Всі сміялися з нього:
- Незграба!
- Тюхтій!
- Мабуть, у нього руки не з того місця ростуть!
Степанко скривив губи. Здається, ще мить, і з його очей бризнуть сльози.
- Чого налетіли на нього, як круки на падаль? – заступилася Злата.
Вона підійшла до хлопчика й почала йому пояснювати, як треба тримати руки, щоб з них не випадав м’яч.
- Можна, ми зі Степанком відійдемо від гурту і потренуємось? – спитала Злата у виховательки.
- Так. Звісно.
Через кілька хвилин хлопець вже почав робити перші успіхи.
- Ну, ось. Ти можеш!
- Дякую тобі, Злато!
І тут, о, диво! Крізь віконце до зали, в якій знаходилися діти, пробралися сонячні промені. З кожною хвилиною вони ставали все яскравішими й теплішими. Надворі і в приміщенні посвітліло. Посвітліло й у Златиному серці. Вона згадала гномикові слова.
- Три справи? Та я ж їх, здається, зробила! Значить, правду казав гном, хай навіть у сні, що три добрі справи можуть вилікувати світило. Сонечко одужало! Ур-р-ра!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)