В передмісті гуляє вепрем
Підкидає дубові листки
То повіє, то жолудем гепне
То у танці розімне кістки
Прикидається чоловіком, на верхівку залізе й сидить
Тягне з місяця в свою валізу, грізно дихає, кажучи,- цить!
Я й не пікаю, сплять бо вже й миші
Нічні сови їх сон бережуть
Прислухаюся, вушком до тиші
В тиші стогне хтось, голосно,- жжуть!
Де домівка твоя?,- запитала
Вона вихрем зкуйовдила шлях
Дивна жінка, перевертень в залу
Увійшла, каже- дім, то є прах..
Обпалила, торкнулась волосся
В душу спраглу ввішла молотком
Відзеркплююсь, мить, ноги босі
Стіни в золоті, колоском
Обійшла по тарілі в намисті-
Цвіт кораловий, пелюстки
Наостанок, рахунок,- всі чисті
І тицьнула з долоньок ростки
Посаджу, лишень пройде ця злива
В передмісті калину і сад
Бережками щоб серце не нило
Моя осене, мій зорепад!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757831
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2017
автор: Ольга Ратинська