МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА в матеріалах 1890-их-1940 років. (Продовження3)

[color="#ff0000"]УРИВКИ  ІЗ  СПОГАДІВ  про  МАРІЮ  ЗАНЬКОВЕЦЬКУ[/color]
[b]Н.М.  Богомолець-Лазурської[/b]

[i]С.124    «По  тривожних  подіях  17  жовтня  1905  року,  Марія  Костянтинівна  Заньковецька  поїхала  до  Галичини,  в  трупу  під  керуванням  Садовського,  і  ми  з  нею  довго  не  бачилися.  Звідти  вона  писала  мені,  як  їй  подобається  Галичина,  яким  чужим  і  неприємним  здається  польський  вплив  на  галичан  і  взагалі  на  весь  тамошній  уклад  життя.  Успіх,  як  артистка,  вона  мала  величезний  і  громадянство  її  на  руках  носило.  Але  вона  дуже  сумувала  і  писала:
«Мені  страшенно  сумно  й  усією  душею  я  лину  до  любої  своєї  дорогої  України.  Що  там  робиться?  Ти  мені  нічого  не  пишеш,  а  тут  російських  газет  немає,  все  польські  та  німецькі.  Бог  з  ними,  з  їхніми  звичаями  та  обичаями».
Галицькі  товариші  по  сцені  здавалися  їй  мало  здібними  до  драми,  але  як  співців  вона  цінувала  їх  дуже  високо  і  захоплювалася  їх  свіжими,  дзвінкими  голосами  й  музичністю.
Сама  вона,  як  артистка,  дуже  вподобалася  галичанам.  Кілька  років  тому  один  галичанин  передавав  мені  враження  від  її  гри:  «вона  була  незрівнянна  й  робила  просто  чудеса.  Її  виступу  в  великому  львівському  театрі  я  не  забуду  ніколи».
С.125-127 В  Галичині  Марія  Костянтинівна  придбала  нового  члена  сім’ї,  про  що  я  довідалась  з  її  перших  листів.  Вона  писала,  що  в  Станіславові  на  вокзалі    її  зустрів  Садовський  з  хлопчиком  років  шести.  Дитина  кинулась  до  неї  з  словами:  «драстуйте,  тьотю».  Це  був  Юрко,  син  Садовського  і  однієї  актриси  з  колишньої  його  трупи,  причина  великого  душевного  болю  Заньковецької  і  розриву  її  з  Садовським,  який  чимало  років  був  її  чоловіком.  Юрко  зараз  же  вступив  під  її  опіку.  Я  уявляю  собі,  як  важко  було  їй  перебороти  в  собі  звичайні  людські  почуття  –  ревнощі,  образу,  але  все  ж  таки  Марія  Костянтинівна  переборола,  пожаліла  і  полюбила  хлопця.  Спочатку  вона  не  дозволяла  Юркові  називати  себе  матір’ю,  але,  одержавши  одного  разу  справедливу  відповідь:  «ви  за  мене  піклуєтеся,  так  ви  мені  й  мати»  -  вона  не  протестувала  більше  і  самотне,  вихрясте  дитя  оселилося  в  неї.  Вона  начебто  й  сама  дивувалася,  як  це  трапилось,  а  трапилось  те,  що  хлопчик,  який  до  5  років    прожив  у  чужих  людей,  на  селі,  зазнав  холоду  й  голоду,  раптом  опинився  в  дуже  ніжних  жіночих  руках.  Його  чистенько  вдягли,  сито  годували,  мили  щодня,  пожаліли  й  приголубили.  Садовський  говорив:  «він  покращав,  Марусю,  під  твоїм  впливом».  А  вона  часто  міркувала  над  майбутнім  цієї  дитини,  радилася  зі  мною,  сумувала,  що  здоров’я  він  мав  слабке.  Батько  поводився  з  ним  дуже  нерівно:  то  все  дозволяв,  то  поводився  суворо.  Марія  Костянтинівна  вважала  себе  поганою  вихователькою,  одначе  я  не  помилюся,  стверджуючи,  що  найщасливішим    моментом  у  житті  Юрка  був  цей  час.  Лягаючи  спати,  він  до  сліз  зворушував  її    своїми  недитячими  міркуваннями.  Він  почував,  що  дехто  з  родичів  Заньковецької  проти  того,  що  вона  прийняла  його  до  себе.  Траплялось,  що  хто-небудь,  не  звертаючи  увагу  на  дитину,  висловить  свою  думку  про  це,  або  почне  йому  докоряти,  що  він  не  вихований.  Він  мовчки  вислухає  все  і  тільки,  лягаючи  спати,  з  милою  дитячою  вимовою  розказує  Марії  Костянтинівні:  «І  за  що  вони,  мамочко,  мене  печуть,  що  я  невихований?  Де  ж  би  я  того  виховання  набрався?  Візьміть  вовка  з  лісу,  що  він  розуміє?  Так  само  і  я,  що  той  вовк,  а  вони  кажуть:  невихований,  невихований».
С.128   Цей  хлопець  багато  зазнав  такого,  про  що  іншим  дітям  його  віку  й  чути  не  доводилося,  часом  бував  і  грубим,  і  зухвалим,  але  до  того  ж  він  був  розумним  і  чулим.  Він  глибоко  відчував  ту  ласку,  що  мав  її  від  Марії  Костянтинівни  і  бабуні,  яка  його  теж  любила.
До  1908  року  Юрко  знаходився,  під  час  театральних  мандрівок  Заньковецької  і  Садовського,  під  наглядом  бабуні  в  Ніжині,  аж  поки  батько  не  помістив  його  в  Києві  у  своїх  родичів,  щоб  дати  хлопцеві  освіту.  Влітку  Садовський  брав  Юрка  до  себе  на  хутір  (Костовата,  що  на  Херсонщині).  Одного  разу  Юрко  викупався  в  холодній  воді,  застудився  і  дуже  швидко  помер,  про  що  Марію  Костянтинівну  сповістили  трохи  згодом  телеграмою.  Вона  дуже  сумувала  за  Юрком,  бо  щиро  полюбила  хлопця.
Пригадую,  як  одного  разу  Марія  Костянтинівна,  Садовський,  я  і  Юрко  їздили  в  Заньки  навідати  бабуню,  що  оселилася  в  новому  будинку.  Поверталися  ми  пізно.  Ніч  ясна,  місячна,  повітря  чудове,  настрій  тихий,  елегійний.  Садовський  цього  вечера  був  надто  лагідний  і  привітний.  Напевно  дитина,  що  так  довірливо  заснула  на  руках  Марії  Костянтинівни,  зворушила  його  так  само,  як  і  мене.  Він  стиха  оповідав  про  щось.  Візник  не  поганяв  коней,  Марія  Костянтинівна  мовчки  дивилась  на  небо;  обличчя  її,  освітлене  місячним  промінням,  було  таке  гарне,  ніжне  і  сумне.  Темні  очі  під  високими  бровами  такі  глибокі,  такі  привітні,  вона  так  обережно  притулила  до  свого  плеча  голівку  сонної  дитини,  що  мимоволі  не  хотілося  вірити,  що  ця  дитина  також,  як  і  ці  двоє  дорослих  людей,  в  дійсності  самотні  і,  зустрівшися  ненадовго,  знов  розійдуться  і  стануть  чужими  одне  одному.
«Прощай,  мій  старий  друже,  зрадливий  та  коханий»,  -  скаже  тяжко  хвора  Марія  Костянтинівна  у  1933  році,  стоячи  при  вікні  кімнати  у  будинку  на  вул.  Великій  Васильківській,  і  споглядаючи  похоронну  процесію,  що  проводжала  Садовського  на  Байковий  цвинтар.  А  Садовський  перед  смертю  признається:  «Я  тяжко  завинив  перед  Марусею…  Тяжко  завинив!»  4  жовтня  1934  Марія  Костянтинівна  помре  увві  сні.  Її  поховають  на  Байковому.  Між  її  могилою  та  могилою  Садовського  заледве  пів  метра.
С.129    …В  цей  свій  приїзд  Садовський  чарував  усіх.  Марія  Костянтинівна  віддала  йому  свою  кімнату,  де  він  з  самого  ранку  до  обіду  невпинно  палив  цигарки  й  писав  свої  «згадки»;  по  обіді  відпочивав,  а  вечорами  був  нашим.  Він  і  співав,  і  танцював,  і  деклямував  із  Шевченкових  «Гайдамаків».  Частенько  сходилася  ніжинська  молодь,  заводила  пісні.  Заньковецька  і  Садовський  пригадували  минуле,  співали  нам  дуети,  як  от  –  «Там,  де  Ятрань  круто  в’ється»  та  інші,  якісь  особливі,  нам  невідомі.
Перебування  Садовського  в  Ніжині  цього  разу  мало  й  цілком  ділову  підставу.  Він  набирав  за  допомогою  Заньковецької  нову  трупу,  головним  чином,  з  молодих  сил  аматорського  драмгуртка,  що  купчився  в  Ніжині  біля  своєї  основоположниці  Марії  Костянтинівни.
Збір  було  призначено  в  Ніжині  в  серпні  місяці  1906  року,  а  звідти  трупа  вирушила  до  Полтави.  Антреприза  і  режисура  Садовського.  Вони  мусіли  перевести  в  Полтаві  підготовчу  працю  й  розпочати  там  зимовий  сезон.  Садовський  і  мене  запрошував  до  своєї  молодої  трупи  на  другі  драматичні  ролі,  давав  добру  платню,  Марія  Костянтинівна  пропонувала  мені  жити    разом  з  нею,  а  в  мене  серце  краялося  на  дві  половини  і  я,  що  лише  вві  сні  могла  мріяти  про  такі  умови,  мусила  відмовитись.  Чому  так?
Я  ясно  бачила,  що  Заньковецька  не  довго  буде  працювати  в  цій  трупі,  а  без  неї  я  не  вважала  можливим  залишатись.
Трупа  без  мене  виїхала  до  Полтави,  а  я  поїхала  до  Одеси  продовжувати  освіту  на  вищих  жіночих  курсах.
С.130    До  1907  року  трупа  настільки  обігралася,  що  переїхала  до  Києва  і  розпочала  свої  вистави  в  театрі  «Общества  грамотности».  Саме  там  15  січня  1908  року  Заньковецька  відсвяткувала  25  років  своєї  сценічної  діяльності.  Це  була  не  тільки  ювілейна  вистава  геніальної  артистки,  це  було  велике  свято  мистецтва,  на  якому  вшанували  як  художню,  так  і  громадську  діяльність  артистки,  що  виходила  далеко  поза  межі  своєї  національності.
На  ювілеї  була  присутня  й  бабуня  Марія  Василівна  Адасовська,  яка,  не  дивлячись  на  старий  вік,  приїхала  з  Ніжина  на  свято  своєї  доньки.
На  жаль,  цей  урочистий  день  було  зіпсовано  втручанням  адміністрації,  яка  визнала,  що  ювілей  мав  занадто  демонстративний  характер,  що  зміст  деяких  адрес  –  революційний  і  не  відповідає  моментові.  На  другий  день  у  Заньковецької  вчинили  трус,  переглянули  і  переписали  всі  адреси,  і  на  все  життя  залишився  у  неї  гіркий  спогад  про  цих  непроханих  гостей.
Не  маючи  змоги  відповісти  всім,  хто  привітав  її  в  день  ювілею,  вона  надіслала  до  київських  газет  листа…».
 [/i]
[color="#ff0000"]ЛИСТ  МАРІЇ  ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ  до  РЕДАКЦІЇ:[/color]

[b][i]«Дозвольте  через  Вашу  шановну  часопись  звернутись  з  глибокою,  щирою  подякою  до  всіх,  хто  привітав  мене  в  день  25-літнього  ювілею  моєї  діяльності  на  українській  сцені.
15  января  я  вважаю  одним  з  найкращих  днів  мого  життя.  Цей  день  буде  пам’ятним  і  дорогим  для  мене:  я  бачила  прояви  гарячого  чуття,  прояви  пошани  до  української  театральної  штуки,  прояви  любові  до  неї,  і  ця  любов  показує,  що  та  справа,  якій  я  присвятила  свої  скромні  сили,  потрібна  рідному  народові,  потрібна  його  розвитку,  його  духовній  красі  і  силі.
[color="#ff0000"]Я  вірю  в  кращу  будучність  рідного  народу,  я  вірю,  ні,  я  певна,  що  вільний  геній  цього  народу  створить  нову  вільну  національну  штуку:  ця  штука  буде  стояти  в  глибокому  й  органічному  зв’язку  з  інтересами  народних  мас.  Буде  допомагати  їх  різнобічному  розвитку,  їх  боротьбі  за  кращу  будучність,  за  красивого  духовно  і  сильного  чоловіка.[/color]
Я  щаслива,  неймовірно  щаслива,  що  своєю  грою  на  сцені,  своїми  скромними  силами  української  артистки,  сприяла  збудженню  серед  українського  народу  любові  до  рідної  штуки,  сприяла  культурно-естетичному  розвиткові  рідного  народу.
[/b]
М.Заньковецька

П.С.  Прохаю  й  інші  газети  передрукувати  мого  листа.
19  января  1908  р."
[/i]
ДАЛІ  БУДЕ

[color="#ff0000"]З  машинопису  сімейного  архіву:[b]  Дмитро  Николишин.  Марія  Заньковецька  (Матеріали).  –  Львів,1947.[/b]
[/color]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755974
Рубрика: Нарис
дата надходження 18.10.2017
автор: Сіроманка