Втомившись від щоденної турботи,
Вкриваюсь тихим вечора крилом,
Та знов в якусь незвідану скорботу
Мої думки і серце повело.
Перед очима – постать на колінах
В нічному Гефсиманському саду,
Чоло ясне, що непідвладне тлінню,
І голос зі страждання: «Я іду…»
Ти йдеш, щоб назнущались над Тобою
Раби гріха, розпусти й марноти,
Щоб заступити вбивць Своїх Собою
Й до неба їх, омитих, привести.
Лягаєш на свою останню постіль –
Твердий в криваві плечі впився хрест.
Своєю кров’ю в неба високості
Ти пишеш світу волі маніфест.
Я знаю, що не треба вже тужити,
Бо Ти воскрес, бо вічно сущий Ти.
Чи зможу я колись отак любити
І голос Твій до світу донести?
Мені у морі ненависті й болю
Ти дав любові й радості сповна.
Лиш не забути б, що за все Тобою
Така висока сплачена ціна.
Не збагнути б на земних дорогах
Христом у серце вкладений вогонь.
Вклоняюсь небу: «Слава! Слава Богу
за воскресіння радісне Його!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755373
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.10.2017
автор: Помилувана