Я сумний сьогодні, моя мила.
Вже пробач жовтневу цю хандру.
Зв’язує щось у Пегаса крила,
А от що – ніяк не розберу!
Так хотів полинути за обрій
В ті гаї, де кояться дива;
Де зростають гронами солодкими
Ніжності травневої слова.
Та чомусь гривастий мій бастує:
Не ірже, не змахує крильми.
Може він якусь халепу чує,
Яка бродить, часом, між людьми?
А ще може, я такий незграба,
Що незручно навіть і коню,
Коли спину осідлає слабий,
Щоб летіти з ним назустріч дню.
Що тут вдієш?.. хай вже відпочине,
Набереться сили на лугах,
А вже потім ми удвох полинем
У краї, де зріють на полях
Для поетів пречудові злаки
Із яких творити нам дано
Ласощі душевної подяки
За життя, за Жінку, за вино!
Прилечу на ньому, щоб набрати
Цих дарів хоч трішечки собі,
Аби потім щедро дарувати
Витвори поезії тобі.
У яких, зі щирістю простою,
Оспіваю небо голубе,
Птахів пару в ніжнім ареолі
І як квітку неземну – тебе!
п'ятниця, 6 жовтня 2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754925
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2017
автор: dovgiy