Пролітали минулі роки за убогі хвилини,
що відміряні нам для розмови короткої вдвох.
Я дивлюся в обличчя знайомій з дитинства людині…
То чому ж, як струмок у пустелі, мій голос засох?
Ще і одяг цивільний… В рюкзак запаковані речі…
Несміливий, як за́вжди. Серйозний, такий мовчазний…
Аж зненацька мене пригорнув, обійнявши за плечі, –
та промінчик колишній в очах не відбився, а зник.
І пішов через міст. Віддалялась упевнено постать…
Озирнися хоч раз! Чи побачимось знову колись?
Ми безглуздо були поодинці з тобою удосталь.
Та просила в думках заповзято: «лише повернись!».
Бо відчула тебе найріднішим за мить… Як це вийшло?..
Безпорадно дивилася вслід, залишившись одна.
А на тому краю зустрічала тепер тебе інша.
А на тій стороні вже чекала на тебе війна…
04.10.17
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2017
автор: Сонячна пошта