Ірина Вовк. "… А серденько, серденько… все-таки б'ється воно"

...  А  серденько,  серденько...  все-таки  б'ється  воно  –
сльотливе,  як  осінь,  як  листя  осіннє,  тремтливе...
Той  трепіт,  той  шепіт  –  то  примха  осінньої  зливи  –
жбурляти  багрянець  у  сіре,  старе  полотно...

Що  туга  осіння,  що  смуток  терпкий  трепетання
над  всім  найдорожчим,  що  досі  у  серці  жило!
Та  крихітка  сонця  сьогодні,  і  справді,  остання,
а  серденько,  серденько  –  листям  шорстким  замело.

...  О  чорная  в'юго,  о  віхоло  сонного  листя,
жаских  інтонацій  невольно  розсипана  креш  –
стелися  під  ноги  і  Божому  дню  помолися,
бо  долі  осінніх  падінь  не  уймеш,  не  минеш!

Осінньої  зливи  примхливе  крапливе  бельканто,
а  в  серденьку,  в  серденьку  –  літо  стриножених  свіч...
Не  варто  й  казати,  вражати  уяву  не  варто,
як  січа  осіння  зрива  наші  голови  з  пліч.

Така  вже  негода!  –  розбите,  потрощене  днище,
лиш  рам'я  запалі  роз'ятрених,  мокрих  дерев...
І  ми  вже  не  просто  –  а  вої  у  тім  бойовищі,
а  серденько,  серденько  б'ється  свідомо,  як  лев.

[i](Зі  збірки[b]  "...І  все  ж  -  неопалима"[/b].  -  Львів:Логос,2001)[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750383
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.09.2017
автор: Сіроманка