… І ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль,
і з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина, ти плазун, ти звір,
на хліб і віру звір не має права.
… І ти впадеш чи згинеш на хресті
під небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі.
[i](З першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746322
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.08.2017
автор: Сіроманка