Заболіло у мене серденько
і в душі знову шкрябає щось,
хоч покищо ще літо тепленьке,
та невесело знову чогось.
Через те я сумую, напевне,
що життя вже до обрію йде,
щось важке у цім світі й залежне,,
та й не знаю куди приведе.
Я живу вже давно одиноко,
хоч родина у мене все ж є,
та в душі моїй рани глибокі
і в тривозі серденько моє.
Що багато я втратила рідних,
та й спокою давно вже нема,
відпливли і весна моя, й літо,
та і осінь вже також мина.
В інший світ відійшли найрідніші,
та й в живих теж спокою нема,
з кожним днем ми стаємо бідніші,
а ще важчою буде зима...
За майбутнє дітей і онуків,
знов тривога мене огорта,
а я ж хочу ще мати правнуків,
кожна мрія у мене проста.
Давно зболене в мене серденько,-
Україна моя у біді...
Вимирає вона потихеньку,
Як "Титанік" колись у воді...
Що знедолений люд знов бідує,
ще й на Сході йде клята війна,
а багатий ще більше гарцює,
бо для нього війна дохідна.
Ну коли ж це закінчиться, люди,
коли Правда у нас оживе,
Справедливість пошириться всюди,
Мир і спокій нарешті прийде?!.
26 уже років ми вільні,
якщо можна це волею звать,
ми й Європі не будем потрібні,
доки в владі ненажерлива "знать"!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745385
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2017
автор: геометрія