Давні зморшки лице до кісток посікли -
Він зайшов з під дощу до вагону.
Срібні краплі небесні, як сльози текли -
Наче привид ступив із перону.
Птах старий, що давно уже не літав,
Як на прощу ішов між байдужих
І співав наче в себе і в інших питав:
«То куди ж ти летиш сивий друже?»
Між людей сивий сокіл як в лісі блукав
І за щастям не знайденим тужив.
І співав, наче відповідь в мене шукав:
«То куди ж ти летиш сивий друже?»
Ти не падай старий – це не фініш іще!
Так давай наші крила напружим!
Заспіваєм удвох під весня́ним дощем:
«То куди ж ти летиш сивий друже?»
Ти не падай старий – нам ще треба летіть,
Хай ми щастя не зна́йдемо навіть!
Та із цього життя кожну мить, кожну мить
Ми собі подаруєм на пам’ять!
Ми усі в синю даль –хто летить, хто іде.
Там за обрієм що нас чекає?
Знаю точно - там серце розраду знайде́,
Бо дороги без краю немає….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745305
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.08.2017
автор: Сергій Прокопенко