Блукаю в тумані, збираю розгублені мрії.
От – от упіймаю рожеву оту за хвоста!
Куди ж біжите? Залишайтесь зі мною надії!
Та відстань між нами все більше, і більш вироста…
А ні зупинилась. Неначе на мене чекає!
Я знову за нею біжу по дорозі життя!
Неначе вже поряд! І знову вона десь зникає…
І знов сам на сам залишаюсь з проблемами я.
Якби ж не туман! Хай би сонечко душу зігріло!
В яскравому світлі я вже б упіймала її!
І може б душа моя менше б потому боліла…
І знов повернулись до мене мої солов’ї?!
В густому тумані іду обдираючи душу.
Ген там десь попереду світло крізь млу пробива,
Я хрест цей нести до кінця на плечах своїх мушу!
Та знаю попереду там десь Надія жива!
Туман цей не вічний, розсіється в променях сонця!
Я серце зігрію у теплих долонях його.
Постукає щастя в моє охололе віконце,
І більш вже не кине ні душу, ні дому мого…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743358
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.07.2017
автор: Наталка Долинська