Тримало. Трималося, скільки могло,
Та тільки ж набралось по вінця.
А потім не стрималось і розревлось,
Дощі відправляючи в линви.
І падали сльози на висохлу твердь,
Здіймалися хмари, як плечі.
А людям не лячно. Їм радісно геть,
Бо вдячно кричали: «Нарешті!»
І плакало. Плакало, щоби до дна,
Нічого щоб не заважало.
Танцює в дощах зовсім боса вона…
Ну бачиш? Нащо ж ти тримало?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741729
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 12.07.2017
автор: Кот Єльпітіфор