ДУРЕПА

   Новела
                                                       
         Любця  була  одиначкою.  Її  батьки  вимолили  в  Бога.  Багато  років  по  шлюбі  Писаревські  не  мали  дітей.  Де  тільки  не  їздили,  до  яких  лиш  столичних  світил  не  зверталися,  навіть  у  знахарок  були.  Усе  даремно.  Вже  й  надію  втратили.  І  несподівано  таке  щастя.  
       І  щастя  неабияке.  Любця  зростала  і  красунею,  і  розумничкою.  Бог  немовляті  щедрі  дари  поклав  у  колиску.  І  співала,  і  танцювала,  і  змалечку  малювала  такі  картини,  що  ніхто  й  не  сумнівався:  буде  художницею.  А  що  добра  на  вдачу  була.  Батьки  й  сусіди  натішитись  дівчатком  не  могли.  Ніколи  тихо  не  пройшла.  Завжди  привіталася,  завжди  мала  якесь  слово  потіхи  для  заклопотаних  сусідів.
   Любця  закінчила  школу  з  медаллю  і  вступила  в  столичний  інститут  декоративно-прикладного  мистецтва.  Вступити  -  вступила.  А  от  закінчити  навчання  не  довелось.  Уже  на  першому  курсі  ошелешила  батьків  новиною:  "Виходжу  заміж."  І  за  кого  хотіла  віддатися.?За  шибайголову  із  сусідньої  вулиці  Петька  Книша  .Закохалася  й  не  було  на  те  ради.  Батько  хлопця  згорів  від  горілки.  Спилася  й  мама.  Хлопець  не  раз  із  бару  волочив  її  напівживе  тіло.  Сусіди  давно  обминали  занедбану  халупу  Книшів  стороною.  
   Ох,  як  голосила  пані  Писаревська  -  мама  Любці,  коли  вчула,  що  єдиначка  заміж  за  Петька  Книша  зібралася:
-  Та  не  пара  він  тобі!  Не  пара!  З  тої  хатіи  нічого,  окрім  лайки  не  чути.  Буде  зневажати  тебе  так,  як  його  тато-небіжчик  зневажав  свою  жінку.  За  кого  ти,  дитиночко,  віддаєшся?  Пропаща  твоя  долечка,  а  з  таким  зятем  і  ми  пропадем.
Але  Любця  стояла  на  своєму:
-  Без  нього  жити  не  буду!  Кохаю  і  весь  вік  буду  тільки  його  любити.
         То  що  мали  робити  Писаревські  з  тим  коханням.  Зладували  Любі  весілля.    Але,  коли  молодим  натягали  обручки,  то  обидвоє  ридали  так,  як  на  поховку...  Передчували,  певно  ,  недоленьку  своєї  одиначки.  Батьківське  серце  все  знає..  Ой,  Боже,  Боже,  чом  то  так:  де  доньок  сім,  там  і  доля  всім,  а  де  є  одна,  там  і  долі  нема.
           Який  там  університет.  Петька  ревнував  Любцю  до  стовпа.  За  рік  мусіла  покинути  навчання.Тільки  б  йому  добре  було,  тільки  б  він  не  нервувався,  тільки  би  в  хаті  криків  та  бійок  не  було.  Але  Петька  не  вгамовувся.  Сиділа  в  хаті,  чому  сидиш,  йшла  з  дому,  чому  пішла...  А  той  на  тебе  подивився,  а  той  поглядом  провів...  І  за  все  відповідала  Любця.  Не  раз  і  не  два  синці  під  тональним  кремом  ховала.
           А  потім  я  надовго  виїхав  з  міста.  А  коли  повернувся  і  випадково  зустрів  на  автобусній  зупинці  стару  жінку,  то  спочатку  й  не  впізнав  у  ній  Любцю.  А  ми  ж  були  майже  ровесниками.  Зі  мною  привіталася  літня  пані.  Одягнена  в  зіпраний  светр  і  якусь  безрозмірну  спідницю.  Сиве  волосся,  затягнене  у  “кінський  хвіст”  і  головне  -  в  гарних  синіх  очах  не  було  життя.  Невже  це  була  Любця?  Перша  красуня  і  реготуха?
         Але  це  була  вона,  Любця.  Моя  сусідка.  Я  запросив  її  на  каву  в  маленьке  кафе,  які  є  на  кожній  автобусній  провінційних  містечок.  Їй  потрібно  було  виговоритись.Тому  говорила  лише  вона.  Це  був  монолог  жінки,яка  стояла  уже  на  краю  прірви.  І  одне  слово  могло  вирішити:  вона  впаде,  а  чи  затримається...
“Він  знищив  мене.  Він  розтоптав  мене,  -  розпочала  Любця  крізь  сльози.  А  ти  знаєш,  він  мене  інакше,  аніж  дурепа  не  називає.  Все,  що  б  я  не  зробила,  що  б  не  сказала  -  не  так!  Дурепа,  мовчи.  Дурепа,  твоє  місце  на  кухні.  Сина  я  погано  виховую,  бо  дурепа  й  погана  мама.  Кожну  копійку  я  мушу  в  нього  принизливо  просити.  А  він  захоче  -  дасть,  а  захоче,  то  й  не  дасть,  що  буває  частіше.  І  чим  більше  я  йому  догоджаю,  тим  більше  він  знущається  з  мене.  Але  куди  піду?  Батьки  померли.  Хату  він  змусив  мене  продати.  Дуже  хотів  бізнесом  займатися.  Але  прогорів.  Він  внушив  мені.  Що  я  дурепа.  А  я  й  повірила...”
-  Любцю,  але  ж  ти  колись  малювала  такі  чудові  картини?
-  Малювала.  Тайком  від  нього.  Годину-другу,  коли  його  дома  не  було  .  Але  він  раз  знайшов  мою  схованку.  І  все  спалив.  І  фарби,  і  пензлі.  Обзивав  нездарою,  дурепою  ,  посьміховищем  .  Лише  одну  картину  якимось  чудом  вдалось  на  горищі  заховати.
-  Любцю,  а  ти  можеш  показати  мені  цю  роботу?  Я  нещодавно  робив  інтерв’ю  із  відомим  галеристом.  Попрошу  його  оцінити  твою  роботу  ,  нехай  професіонал  скаже  свою  думку.
Ми  домовились  зустрітися  уже  ввечері  цього  ж  дня.  Вона  принесла  мені  невелику  картину  замотану  в  біле  простирадло.
За  декілька  днів  я  був  уже  в  столиці.  І,  як  обіцяв  Любці,  показав    роботу  галеристу.  І  його  слова  прозвучали,  як  вердикт:
-  Нічого  особливого.  Художниця,  безумовно,талановита.  Але  таких  сьогодні  багато.  Нема  індивідуального  стилю.  Нема  родзинки...
У  цей  же  вечір  я  зателефонував  Любці.
-  Люба,  якщо  стоїш,  то  сядь.  Він  сказав,  що  твоя  картина  -  шедевр.  Вона  буде  окрасою  його  галереї.  А  щепросив  і  вмовляв  мене  продати  твою  роботу.  І  я  погодився.  Даруй,  але  я  не  встояв  перед  ним.Бо  він  так  просив,  туже  так  вмовляв....  Завтра  відішлю  тобі  гроші.  Купи,  будь  ласка,  фарби.  І  малюй.
Я  збирав  гроші  на  новий  ноутбук.  Але  зрозумів,  що  старий  ще  не  такий  старий  і  може  послужити  якийсь  час..  Цього  ж  дня  гроші  надіслав  Любочці.
А  потім  життя  закрутило.  То  одна  країна,  то  інша.  І  про  Любочку  більше  нічого  не  чув,  аж  до  того  дня,  коли...
коли    отримав  запрошення  на  одну  міжнародну  виставку  майстрів  пензля.  Про  неї  писали  у  всіх  газетах.  А  я  якраз  в  той  час  жив  у  Лондоні,  то  з  радістю  прийняв  запрошення.
...  Вона  сама  підійшла  до  мене.  І  це  вже  була  зовсім  інша  людина.  Доглянута,  красива  жінка.  Впевнена  у  собі.  А  головне  -  її  сині  очі  випромінювали  щастя.Так,  це  була  Любочка.  Моя  сусідка  -  Любочка.  Вона  працювала  із  відомими  галеристами.  За  її  роботами  полювали  колекціонери.Вона  мала  ім’я  і  ,  звісно,  гроші.
-  А  знаєш,  коли  в  мене  почалось  інше  життя...  коли  ти  сказав,  що  галерист  N.  купив  мою  картину.  Спочатку  й  не  повірила,  але  коли  отримала  гроші  за  продану  картину,  то  зрозуміла,  що  я  спраді  дурепа.  Дурепа,  бо  так  безглуздо  витрачала  своє  життя.  Довго  розповідати,  через  що  довелось  пройти  мені  в  цьому  житті.  Нерідко  обирала,  що  купити:  хліб,  чи  фарби.  І  я  купувала  фарби.  Важко  мені  було,  ти  й  уявити  собі  не  можеш,  як  важко.  Але  я  знала  одне:  більше  ніхто  в  світі  не  посміє  назвати  мене  дурепою.  І  коли  я  повірила  у  себе,прийшов  успіх.
Оксана  Максимишин-Корабель
5  липня  2017  р
Португалія

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740689
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2017
автор: ОксМаксКорабель